Читати книгу - "Якось 31 грудня, або Що ви собі дозволяєте?, Софія Чайка"

— Звертайтеся. Чому ні? Ви... Тобто, ти — більше не мій студент.

— Знаєш, а ми, коли були студентами, якось кидали жереб на нетверезу голову, кому запрошувати тебе до клубу. В результаті ледь не побилися й відкинули цю ідею.

— Ви обговорювали мене? — здивувалася Оля.

— Звичайно. Ми про всіх викладачів теревенили. Про кого більше, про кого менше. Хіба можна було пропустити можливість побалакати про таку серйозну і гарну дівчину, до того ж майже ровесницю для багатьох з нас? Багато хто навіть мріяв з тобою зустрічатися. Ось тільки підійти з пропозицією не ризикнув.

З Олиного язика ледь не злетіло запитання, чи мріяв про це Влад, але після своєї пропозиції зайти в гості не змогла.

І все ж таки їй було дуже приємно, що студенти вважали її привабливою. Особливо після того, що витворив сьогодні Руслан. У чому ж вона так сильно завинила, що він залишив її напередодні Нового року? Адже має існувати якась причина. Якось зовсім не по-людськи робити іншій людині настільки боляче. Виникає й інше питання — чому вона, Оля, не помітила, що Руслан на це здатний?

А Каріна? Чому вона з нею так вчинила? І на це запитання в Олі відповіді не було. Одне вона знала точно: якби зовсім спонтанно не вирушила за ялинкою, то в цей час давно лежала б на дивані та рюмсала.

Тільки подумала про це, і на очі навернулись сльози. Добре, що Влад поряд. При ньому плакати якось не з руки. Проте незабаром вона отримає таку можливість.

— От ми й прийшли, — видала Оля надмірно бадьоро, проковтнувши грудку в горлі. — Мій будинок, — вказала на під'їзд п'ятиповерхівки й знову послизнулась. Влад утримав її від падіння. — Дякую, що допоміг. Провів. Підтримав... — Ось зараз він піде, і вона залишиться зовсім одна. Дочекається півночі, зробить традиційний дзвінок батькам і вляжеться спати. От тільки чи засне? Чи реально забутися після таких новин? А ще ранок… Оля вже боялася нового ранку. Проте Пшеничний у цьому не винний. — Щасливого нового року, Владе!

* * *

— Навзаєм, — замислено пробурмотів Влад, а Оля відібрала дерево та навіть усміхнулася на прощання — нехай запам'ятає її веселу. Розвернулась й відчинила двері під'їзду.

Зачинити її завадила чоловіча рука.

— Підставку під ялинку маєте?

Пшеничний знову відібрав у Олі дерево та рушив слідом за нею до під'їзду.

— Маю, — вимовила вона, починаючи підйом. Однак обернутися поки що не ризикнула. Оля прямо відчувала, як зсередини її розпирає від радості, а на губах грає щира усмішка. Вона таки відвоювала в самотності ще трохи часу. Зрозуміло, що Влад все одно піде, адже чекає його хтось на свято — не може не чекати, але трапиться це пізніше. — Попрошу сусіда встановити. Михайло Степанович щороку мені з цією справою допомагає. Він майстер на всі руки та й інструменти різні має. У нашому під'їзді його послугами користуються всі.

З квартири на другому поверсі вийшла Віра Сергіївна – головний місцевий організатор збору коштів на різні будинкові потреби та пліткарка в одній особі. Відповіла на вітання Олі, пробіглася зацікавленим поглядом по Владові, і йому теж кивнула.

Уявити, що Віра Сергіївна припустила, було неважко. Хто такий Руслан, вона добре знала й позаочі Олю засуджувала, що незаміжня з чоловіком живе. В її молодості так не робили. Тепер Віра Сергіївна не заспокоїться, допоки не дізнається, кого ж Оля проти ночі до своєї квартири привела — родича чи нового коханця? І обов’язково обговорить із сусідами, чому її покинув старий.

— Що інструмент є недалечко — добре. А ось витрачати на нас час зовсім необов'язково. Ми й самі впораємося, – зауважив Влад на майданчику третього поверху. — То де ж він живе, ваш головний місцевий майстер?

Вимовлені «нас» та «ми» Олю несподівано зігріли.

— Тут і живе, — вказала вона на двері, коли вони підійнялися на четвертий.

Не вагаючись, Пшеничний натиснув кнопку дверного дзвінка.

— Добрий вечір, дядько Михайло, — почала Оля, коли відчинилися двері. Звідти доносилися неможливо апетитні запахи. Тільки тепер вона згадала, що востаннє їла ще вранці.

— З прийдешнім! — привітав Влад чоловіка під шістдесят. — Нам би сокиру, якщо вона у вас не зайнята. Хвилин за тридцять повернемо.

Сусід уважно оглянув Пшеничного, переступив через поріг на незмінний гумовий килимок під дверима й простягнув руку.

— Михайло.

— Влад, — відповів Пшеничний, стискаючи вільною рукою широку вузлувату долоню.

— Сокиру, кажеш? Чому ж не дати? Дам. А навички є? Адже я журнал з техніки безпеки не веду.

— Мій дід все життя на селі столяром працює, а я там майже всі канікули провів. Баню разом з ним ставили. Таке резюме годиться?

— Баню? Це — моя мрія. Потім розкажеш, як ставили.

— Розповім.

Оля мовчала, поглядала на чоловіків і чомусь усміхалася. За весь час, поки Руслан жив у її помешканні, дядько Михайло з ним жодним словом не перекинувся. У всякому разі, у присутності Олі. А тут прямо цілий виступ. Чимось його Влад до себе привернув.

Михайло Степанович пішов углиб і повернувся з сокирою у брезентовому чохлі. Подав Владові.