Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

– Я приймаю... все, що ви сказали. Але з однією умовою. – Макс зробив паузу, вслухаючись в емоції – Олья вже щаслива, Ноель – рада, але сповнена смутку, Бен – просто спокійний – з його жінкою все гаразд, йому нема про що хвилюватися. Санг... Санг – спантеличений, але теж спокійний і навіть задоволений, а Даль... так той готовий лопнути від вражень... – Умова така – я вам не пан. "Одне й те саме... скільки я вже це всім кажу... Ну, гаразд – я сказав, а там як буде. Світ не переробити, але пробувати-то можна?"

Поївши, швидко все прибрали, ще раз оглянули галявину і збиралися вже їхати, як Макс почув уже знайомий шелест трави. Покликавши всіх за собою, пішов назустріч зарху – хотів відійти далі, не хотілося знову турбувати коней, вони й так після вчорашнього ледь отямилися. Заплутали упряжкою, Бен щось ремонтував і довго лаявся.

– Зараз він прийде. Не треба боятися. Він нікого не зачепить, якщо вчора не зачепив. Уявіть, що це великий собака, утім – це майже так і є. У нього всі повадки собачі. І також, як вірний пес, він буде вас захищати від усіх загроз. Просто будьте з ним людьми.

Зарх проявив себе у всій красі – над Ольєю з гілок чагарнику безшумно висунулася страшна голова. Дівчина не бачила його, але почула легкий шелест гілок і по очах решти все зрозуміла. Її очі округлилися, рот відкрився, готуючись до крику.

– Оль! Оль! – Макс відволік її від паніки – дивись на мене! – бліда, як крейда, дівчина все ж підняла очі. – Я бачив, як ти відбивалася вчора від того виродка. Страху в тобі не було. Ти переросла його. Ти трималася дуже мужньо. А тепер раптом боїшся? Як ти сказала? – "Розірве – так розірве. Гірше жити і весь час боятися?" Підійди до мене.

Не сміливо, трохи пригнувшись ніби в очікуванні удару, дівчина все ж підійшла. Макс обійняв її за плечі, повернув обличчям до чудовиська і притиснув до себе спиною.

– Дивись, – вказав на монстра, що вже цілком вибрався з кущів, – учора він хоробро бився. Як і ти. Як і Даль. І Бен, і Санг... Ноель так взагалі була суцільна мужність. Чого тобі боятися більше, ніж смерті, яку ти вчора знехтувала? Подивися – це ж собака... великий, дивний собака, – Макс простягнув руку вперед. – Він неживий, але мені здається, що і він уміє радіти. – Зарх негайно ж, тупочучи, як недолугий пес, хоча до цього рухався абсолютно безшумно, присунувся ближче і підсунув голову під руку для чухання. Макс поклав йому долоню на лоб і пустив свою силу. У другому зорі він бачив, як зелені ниточки, як корінці рослини проникають у червоне марево, що клубочилося в тварюці. Чудовисько затихло, червоні сплески полум'я в порожніх чорних очницях пригасли. Маленька дівоча долоня несміливо лягла поруч із рукою Макса, полум'я в очницях на секунду спалахнуло, але одразу ж затихло знову. Пролунав тихий буркітливий рик... м'який, беззлобний. Поруч із долонею Ольї лягла долоня Ноель, за нею Даль і Бен із Сангом. Голова була здорова, на ній можна було б умістити ще багато рук. Дівчина осміліла, її рука почала погладжувати кістяну макітру, гарчання здригалося в такт її рухам.

– Так він ще маленький, зовсім, – здивувалася Ноель, – от, бідолаха... завжди зовсім один...

– Мамо... Він... він же муркоче... ну прямо як наш кіт... – гучним шепотом здивувався Даль.

До вечора вони якраз встигли дістатися до болотистої ділянки шляху. Місце побоїща з церковниками нічим себе не видавало і Макс не став нікому розповідати, що там було. Зупинилися заздалегідь, щоб не дихати всю ніч болотяними випарами. Поки готувалася вечеря, Макс вирішив морально добити Бена і витягнув із воза плуг. Селянин недовірливо дивився на тонкі дерев'яшки.

– Вибачте, пане... але даремно ви витратилися. Обдурили вас – Бен не зміг більше терпіти і почав різати правду-матку. Макс тільки посміхався. – ну не зможе воно витримати землю, зламається відразу ж. Соха в мене втричі товстіша і то ледь одну оранку витримувала, а тут два відвали одразу. Це ж про двокінь іти треба... і то не довго.

Макс, не звертаючи на нього увагу, розглядав конструкцію. "Начебто правильно все зібрав... ця штука туди... а це звідси. Колеса на осі. Наче не відваляться… Правильно. По-іншому й не вийде." – Бен... давайте домовимося. Якщо, по-моєму буде – ви залазите на ось цей пень і кукурікаєте тричі. А якщо ні – то я. Згодні?

– А й згоден, чого ж не згоден, – не витримала селянська душа такого знущання.

– От і добре. Даль... допоможеш?

– Звісно, пане, – пацаня, горде собою, готове було злетіти, якщо треба.

– Тоді бери ось ці дві мотузки й тягни, не поспішаючи, спокійно.

Спрямувавши потрібним чином свою "конячку", Макс узявся за ручки. Даль, який з натугою протягнув плуг травою вздовж дороги вже кілька кроків, раптом пішов легше, щоб не впасти, зробив широкий крок і вже легко й рівномірно потягнув далі. Бен, який до цього з деякою зловтіхою дивився на потуги сина, з відкритим ротом дивився, як ножі пішли в землю, а відвали почали вивертати широкі пласти землі. При цьому а ні Макс, а ні конячка-Даль не напружувалися від слова зовсім. Метрів за п'ять, пацан зупинився і вже сам оглянув те, що він накоїв.

– Ну, що, батьку, – несподівано дорослим голосом сказав він, – пеньок-то вільний... – від загального реготу з дерева знялася зграйка птахів, а звідкись здалеку вітер приніс басовите гарчання.

Вранці Даль знайшов біля воза, в якому їхали жінки, величезну скору, туша була кілограмів на двісті ваги... Здоровенна диріща в її голові й характерні проколи від ікол не залишали сумніву в тому, хто її притягнув. Рибу швидко обробили і виїхали – потрібно було швидше пройти заболочену ділянку, погода псувалася і якщо піде дощ, то можна було і застрягти. А обробити м'ясо можна і в дорозі.