Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

а потім несподівано відчув, що наче й попустило трохи. Те саме пекло, але полегшало.

— Краще?

— Краще.

— Тоді ще чарку.

— Не можу!

— Це наказ!

Випив. Уже й не закусював.

— Тепер причепурися, ось твій одяг. За п’ять хвилин мусиш бути готовий.

— А як там Великий князь?

— Не хвилюйся, я його вже оживив. Поспішай, конотопське дворянство нас чекає.

— Це промову треба казати? — злякався я, бо язик був наче заснулий короп і в голові аж гуло.

— Промову скаже князь, швиденько, потім оркестр грає марш, новобранців садять у потяг, а ми вирушаємо за місто, де відбудеться бенкет.

— Знову пити? — жахнувся я.

— Ваню, це війна! Будь мужнім!

Ну я й був. Вистояв мітинг на вокзалі, навіть ні разу не впав, хоч паморочилося. Просили мене закликати громадян іти добровольцями, але що я міг у такому стані сказати, коли почуваюся на межі, ось-ось піде з мене горілка назад. Сказали і без мене, оркестр заграв, добровольців стали вантажити у вагони, а ми поїхали за місто. У маєток якогось місцевого пана, де відбувся бал на підтримку нашої звитяжної армії. Спочатку все пристойно було, випивали і закусювали, а закінчилося знову все лазнями, дівками, феєрверками та танцями. Знову все закрутилося, і далі нічого не пам’ятаю. Коли наступного разу прокинувся, вже й не знав, що за день. Сказали мені, що до Ніжина їдемо і там теж нас зустрічають урочисто. Я вже без умовлянь випив три чарки поспіль і тим урятувався від страшного головного болю. Потім іще мітинг, де я, Єлизавето Павлівно, зганьбився, бо впав із трибуни, добре, що підхопили мене, аби на бруківку, то розбився б. Далі поїхали кудись, знову пили і танцювали. Мабуть, дуже багато, бо геть нічого не пам’ятаю, поки оце отямився у шпиталі в Києві.

Тут добре, лікарі мене доглядають, годують курячим бульйоном та чаєм. Кажуть, що Великий князь трохи підірвав здоров’я і поїхав на Кавказ, водички попити. Як же його і не підірвати, здоров’я те, коли ось такий сполох патріотизму і всі бажають проводити новобранців на фронт! Туди, сподіваюся, скоро вирушу і я, бо вже руки сверблять бити ворогів нашого Отєчєства. Сили потроху до мене повертаються, голова вже не болить, невдовзі буду придатний до воєнних подвигів. Відчув, як же добре не пити, як добре тверезому, коли язик та руки слухаються, коли голова не болить, в очах не чорнішає, а ноги самі по собі танцювати не починають. Їй-бо, рай! Тут іще чаю принесли, та не просто чаю, а з білим хлібом та маслом! Ще й цукор-рафінад. І не пайкою, а насипом, їж скільки хочеш. А ще ж лежу сам у палаті, ліжко в мене панцирне! І лікарі до мене тічкою ходять, усе піклуються, чи добре почуваюся. Спитають і просять журнальчика з моїми пригодами підписати, кажуть, що після того, як вирішив піти я добровольцем, популярність моя зросла і всі мене дуже люблять. Я підписую, питаю, коли мене випишуть, а лікарі кажуть, що Великий князь наказав добре мене вилікувати, бо ж слабкі на війні не потрібні.

Вибачте, що написав оце стільки багато, але виклав усе, що зі мною трапилося, точніше, те, про що запам’ятав. Тепер ось закінчую лист найкращими побажаннями, передавайте привіт Моніці та Уляні Гаврилівні. Обіцяю писати й далі, а також не пити, бо дуже виявився я заслабким для цього. Ваш Іван Карпович».

Неприємності починаються

то дописав листа, віддав хлопчику, щоб відніс на пошту. Зайшов лікар Антон Тимофійович Полупанов, який мною тут опікувався. Він спочатку був налаштований до мене вороже, чим дуже здивував, бо інші люди були дуже прихильні, приносили на підпис журнали з моїми пригодами, хотіли поговорити. Цей же мовчки огледів мене, навіть не приховував презирства — Ну що ж, бравий унтер-офіцер Підіпригора, похмілля у вас минуло, стан здоров’я ваш — чудовий, можете вирушати по медалі та ордени на передову.

Він криво посміхався, наче я чимось його образив.

— Вибачте, Антоне Тимофійовичу, не розумію вашої ворожості щодо мене, — сказав йому прямо.

— Що ж тут не розуміти? Я — противник війни, ви — прихильник, один із патріотичних соколів, які торочать про великі перемоги та розтрощення тевтонів!

Я озирнувся. Ми були в палаті самі, двері зачинені, ще лікаря могло було чути, але я говорив тихо. Зайвих вух можна було не боятися. Як і того, що цей лікар — провокатор. Ще з роботи у охоронному відділенні я знав, що лікарів вербувати найважче, бо була в них своя фахова гордість.

— З чого ви взяли, що я — прихильник війни? — спитав я.

— А хіба ж ви не пішли добровольцем? Ви-то нехай, кожен має право вчиняти, як хоче, але ж за вами підуть сотні і тисячі дурнів, які вам довіряють! Мій син так чекав вашого приїзду і виступу на мітингу! Він теж хоче покинути навчання і піти добровольцем, аргументує все вашим прикладом!

— Антоне Тимофійовичу, ваші звинувачення цілком виправдані, і я визнаю цей свій гріх. Але хочу якщо не виправдатися, то пояснити дещо. Тільки сподіваюся, що наша розмова залишиться тут, — сказав я, а він обурився.

— Ви думаєте, що я сексот і донесу на вас! Так як ви смієте!..

— Антоне Тимофійовичу, не вигадуйте того, чого я не казав! — перервав його. — Я лише попросив, щоб наша розмова залишилася між нами. Чим погане прохання?

Він подивився на мене, потім кивнув.

— Добре, розмова залишиться у цих стінах.

— Дякую, Антоне Тимофійовичу. Так ось, я такий самий противник війни, як і ви. Про це я писав неодноразово у своїх оповіданнях. Чи бодай в одному з них ви натрапляли на виправдання війни або її схвалення?

— Ні. Але тому мені й дуже боляче було дізнатися про ваше рішення піти добровольцем, яке...

— Моє рішення було вимушеним.

— Вимушеним? — здивувався лікар. — Вас примусили? Не вірю!

— Примус був не в тому, щоб я пішов на війну. Просто в мене був вибір: або розстріл, або відправка на фронт. Так склалися обставини, я не можу розповісти подробиць. У мене мала донька, її мати загинула. Я не міг залишити дитину сиротою, намагався врятуватися. І врятувався тим, що вимушений був піти добровольцем.