Читати книгу - "Позивний Бандерас"

Бандерас підняв руку, щоб привернути до себе увагу.

– Дайте мені час до завтра. Якщо це справді наш солдат, його буде покарано за законом! Даю слово! – пообіцяв Антон, дивлячись в очі односельцям.

– Ми вам, бандерівцям, не віримо! – вигукнув і сплюнув Борис.– Я правий, люди?

– Убивці! Убивці! Убивці! – почали скандувати односельці.

– Бачиш?! Ніхто тобі не вірить…– вишкірився Борис.

– Я вірю! – голосно сказав Степан Кравцов.

Його слова пролунали так несподівано, що натовп умить замовк. Запала тиша.

– Степане, ти що… збожеволів? Кому ти віриш? – розлютився Борис.

– Антону! – рішуче мовив Кравцов.

– Цьому зраднику? Через нього твій син строк відсидів. А ти йому віриш, Кравцов? – Борис презирливо подивився на Кравцова.

Усі мовчали, ніби чекаючи, що Кравцов негайно визнає свою помилку. Але дядько Степан зціпив зуби, аж під вилицями жовна випнулися.

– Саєнко – Юда! Нікуди ми не підемо! – проказав Борис.

– Саєнко – Юда! – підтримали Бориса односельці.

Раптом із-за спин селян долинув звук машини. Бандерас побачив на дорозі позашляховик із прапором Новоросії. Авто швидко наближалося до блокпоста.

– Наші їдуть! Зараз вони вам прищикнуть хвоста, бандерівці! – зрадів Борис.

Купол підійшов до гранатометника і вказав на машину сепарів. Боєць підняв гранатомет і взяв автівку на приціл.

Позашляховик сепарів зупинився біля натовпу, із нього вийшов бойовик-кадировець Аслан, той самий, який керував знищенням маршрутки. Він був у новенькій формі з шевронами «Новороссия», без зброї. Аслан тримав гучномовця.

– Жители Веселого! – із сильним кавказьким акцентом промовив Аслан у мікрофон.– Мы вас в обиду не дадим. Русские своих не бросают!

Слушайте сюда, укры, мы знаем, что это ваш солдат зверски убил нашу мирную женщину! – вів далі Аслан, обернувшись до військовиків Збройних сил України.

– Мы даем час, чтобы вы отдали нам убийцу для народного суда. Или перемирию конец!

– Ура! Путін з нами! Росія нас захистить! – схвальними вигуками зустріли слова кадировця місцеві жителі.

Антон помітив, що мовчав тільки Кравцов. Старий глянув на Бандераса, ніби сподіваючись, що його підтримка може пом’якшити долю Льохи. Але Антон тільки відвів очі. Дядько Степан важко зітхнув і поплентався за селянами. Вони поверталися до Веселого слідом за позашляховиком сепаратистів. Останнім ішов Борис, який подивився на Антона й посміхнувся.

– Кров за кров! – заволав Борис.

Бандерас дивився на Бориса і пригадав їхню зустріч у відділенні міліції дев’ятнадцять років тому…

Бандерас. Дільничний Борис

Коли ми з Льохою були вісімнадцятирічними хлопцями, нам, як і всім у такому віці, хотілося бути поважними. Пам’ятаю, як зранку сидів у кабінеті дільничного Бориса, коли той ще носив погони старшого лейтенанта. Нас із Льохою впіймали напередодні. Того клятого вечора ми крали вугілля на залізничній станції й наразилися на міліцейську облаву. Виправдатись не було можливості – попалися на гарячому. За крадіжку кожному світило до п’яти років. Вітчим був навіть радий позбутися мене. Але мати кинулася вмовляти дільничного міліціонера Бориса, щоб допоміг уникнути тюрми.

Я сидів навпроти дільничного, який з апетитом жував бутерброда з «любительською» ковбасою. Ліворуч, біля вікна сиділа моя мати. Похнюплена, вона голосно схлипувала.

Переді мною лежав списаний папірець із моїм зізнанням, що це Льоха спланував та організував крадіжку. А я навіть не знав, чиє то вугілля, тому вважаю себе невинним і прошу дати мені другий шанс. Усе це було записано нібито з моїх слів.

– П’ятерик тобі світить, Антохо! Розумієш? – по-дружньому звернувся до мене Борис.

– Розумію…– спокійно відповів я після тривалої паузи.

– Ні чорта ти не розумієш! Це ж Льоха Кравцов тебе підбив?! – намагався підказати мені Борис.

– Ні.

– Слухай, Антоне! – почав спочатку Борис.– Льоха все одно сяде. А в тебе все життя попереду! Про матір подумай.

Мати, наче по команді, знову зарюмсала, намагаючись мене розчулити. Її сльози лише дратували мене. Уперше я відчув ненависть до матері, коли вона зійшлась із вітчимом, не дотримавши навіть року жалоби по чоловікові. Спочатку я навіть вважав, що, мабуть, вона зраджувала батька із цим покидьком Буровим ще до того, як овдовіла. Це тепер я розумію, що мати була простою жінкою, яка потребувала підтримки, уваги та любові. А тоді це здавалося мені непростимою зрадою.

– Антошенько, будь ласка, послухай що тобі кажуть! – благала мати.

– До твого відома, Льоха таке зізнання вже підписав…– оголосив Борис.– Тебе в усьому винуватить!

Мене взяла злість. Як Льоха міг мене здати? Цього не може бути! Це мабуть ментовські штучки. А раптом правда? Може, Льоха вирішив помститися мені за Яну, а сам хоче залишитися з нею?

– Не віриш? – дільничний витягнув із теки такий само списаний аркуш паперу.– Ось, глянь.

Я не завважив підпису Льохи, але, побачивши аркуш, чомусь повірив Борисові на слово.

– Востаннє кажу. Не підпишеш – підеш до тюрми. Підпишеш, відпущу – до армії підеш.– Борис підсунув мені аркуш і ручку.

Отже, я не мав сумнівів, що слідом за матір’ю мене зрадив найкращий друг. Мені було кепсько до нудоти. Додому я не бажав повертатися нізащо. Іти до тюрми замість зрадника Льохи теж не хотілося. Я прагнув помсти! Саме в ту мить я вирішив, що піду до армії і ніколи вже не повернусь у це кляте село. Узяв ручку і підписав вирок колишньому кращому другові. Буров дотримав слова – відправив мене до армії. Я довго поважав його за це. Тепер розумію, що Борис виявився простим корумпованим ментом, який збагатився на людському нещасті. Матері це коштувало майже всіх грошей і втраченого здоров’я, коли її за цей вчинок відлупцював вітчим. А я навіть не приїхав на її похорон. Спогад про це шпичкою сидів у моїй голові, отзиваючись болем у серці.

Зниклий десантник

Батя сидів за столом посеред штабного намету обхопивши руками забинтовану голову. Тільки-но Бандерас і Купол зайшли, він одразу підскочив із місця.

– Куполе, ти перевірив своїх бійців?

– Колян відсутній,– крізь зуби відповів Купол.

– А де він, трясця твоїй матері?! – вилаявся Батя.

– Не знаю,– зізнався Купол.– Готовий відбути будь-яке покарання.

– Колян мав мотив – помститися за Музику,– мовив Бандерас.

– Не вірю, що це Колян,– заперечив командир десантників.– Нікого з моїх хлопців до села не випускали.

– А мінним полем? – запитав Бандерас.

– Він же не самогубця! Мої хлопці мінного поля не знають,– знову, не вагаючись заперечив Купол.

– Є ще один хід! Ми перевіримо,– зголосився Бандерас.

– Давай, Бандерасе. На тебе одна надія…–