Читати книгу - "Зваблива ненависть , Вікторія Вецька"

Тимур

Повернувшись від друзів, я розблокував телефон. Тіна знову не відповіла на моє повідомлення. І, чесно кажучи, я навіть не здивувався. Це вже було не випадково, не через забудькуватість — це був чіткий, майже демонстративний жест. Спочатку її мовчання дійсно чіпляло моє самолюбство, але зараз… зараз воно спровокувало ще більший азарт. Я ніколи не любив, коли мене ігнорують. Дівчата завжди захоплювались мною, не втомлюючись хвалити і вішатися на шию, і я це дуже любив. Мені подобалась їхня увага.

Але ось тепер я прагнув завоювати увагу Тіни, і не просто так, а красиво, по-справжньому. Проблема лише в тому, що я ніколи не робив романтичних жестів. Навіщо? Якщо всі мої попередні стосунки були скоріше грою, розвагою. Але тут усе по-іншому. Тіна — це не просто ще одна дівчина на шляху. Вона — та сама, яку я втратив у підлітковому віці, коли зеленоока перевелася в іншу школу і більше не хотіла зі мною мати справу. І я, як дурень, просто здався, навіть не спробував боротися. Тепер я точно не хочу знову кусати лікті через свою пасивність. Бо моя мрія її поцілувати залишиться лише мрією, якщо я не буду діяти.

Я втупився в екран, ніби міг змусити її змінити думку одним лише поглядом. Безглуздо. Вона не просто не хотіла відповідати — вона, мабуть, із задоволенням стерла б сам факт мого існування зі свого життя.

То навіщо я продовжував це? Навіщо вдавав із себе легковажного, невразливого хлопця, хоча насправді мене це гризло? Може, тому що визнати поразку означало погодитися з тим, що вона була права щодо мене. І це було гірше за її ненависть. Христинина ненависть була… надто особистою. Надто завзятою.

Я провів рукою по волоссю, відчуваючи знайому злість. Чорт, вона ж просто грається. Дразнить мене своєю байдужістю. Але що, якщо я зроблю перший хід? Що, якщо цього разу ми поговоримо серйозно без жартів і суперечок?

Телефон знову опинився в моїх руках, і пальці самі набрали повідомлення:

«Нам треба поговорити. Я серйозно»

Натиснув «відправити» і усміхнувся. Чекати залишалося не довго. Але… минуло десять хвилин. Потім двадцять. Мої нерви почали тріщати, і я, аби не почати ламати все навколо, вирішив прогулятися по місту.

Дійшов до парку, а там, кафешка. Ну, чому б не перекусити? — подумав. Відпочину трохи. Як тільки зайшов, очі одразу натрапили на неї. Квіточка. І не одна — поряд з якимось типом. Він сидів біля неї, а ще й з жінкою. Я майже заціпенів. Тіна сиділа спиною до виходу, але як тільки вона повернулася я побачив її. Щоб не привернути увагу, вирішив сісти за столик.

Я сидів за кілька столиків від них, не міг почути, про що вони говорять, але всередині мене все виривалося на волю. Хто цей тип? І чому вона в його компанії? Це точно не її хлопець — вона б про це сказала. А ця жінка? Хто вона? Та ні, якщо це побачення, вони мали б бути удвох. І тут він обійняв Тіну за плече. В мене зразу все всередині закипіло. Якого хріна він мав право торкатися її?

Я вже починав планувати, як вийду і влаштую їм не веселе побачення, але раптом зрозумів одне: не важливо, хто він там — я не дам зеленоокій піти, не завоювавши її серце.

Стиснув зуби і вирішив не робити жодних поспішних рухів. Зібрався, не знаючи, чи хочу я йти до них і з’ясувати, хто цей мужик, чи просто втекти й залишити їх у спокої. Але, якби я пішов зараз, то не був тим, ким завжди. Я — азартний, впертий, і якщо вже грати, то тільки до кінця.

Тому я залишився сидіти там, немов не помічав, але в середині мене кипіло від емоцій. Тіна посміхалася йому, а він відповідав, здавалося, аж занадто легко. 

Але потім цей мужик знову обійняв її за плече, все в мені перевернулося. Що за нахабство?! Це я мав бути тим, хто дарував їй такі обійми. Це я хотів бути поруч з нею, а не цей тип.

«Все, сміливцю, твій момент настав», — вирішив я і встав. Спокійно, без зайвих рухів, пройшов до їхнього столика. Квіточка побачила мене першою, зелені очі зустріли мої блакитні, ось тільки в її очах було здивування, а в моїх рішучість. На мить між нами виникла тиша, яку я відчув на собі.

— Тимур... — почала Тіна, але не встигла закінчити.

— Так ось хто захопив мою Квіточку!

Хлопець намагався бути спокійним, але видно було, що не очікував такої зустрічі. Я не дав йому часу відповісти, якби я мав суперсилу — я б уже закрив йому рот одним поглядом.

Тіна, явно була розгублена, тримала свої емоції під контролем.

— Це мій друг, — сказала вона, дивлячись на нього.

Я посміхнувся.

— Друг? — промовив я, дивлячись на того хлопця. — Цікаво, багато в тебе таких друзів?

Зеленоока глянула на мене таким поглядом, що мені здалося, що я зараз просто згорю від її очей. Вона намагалася зберігати спокій, але їй це не зовсім вдавалося. Сміливець, поряд з нею, теж трохи збентежився, хоч і намагався виглядати впевненим у собі.

— Молодий чоловіче, а ви хто? — запитала жінка років за сорок п’ять, зовсім не приховуючи своєї зацікавленості.

Я ковтнув повітря і відповів, хоча точно знав, що це був не найкращий момент для таких заяв:

— Я... я хлопець Христини!

Тіна миттєво почервоніла, і її обличчя виразно показало, що це не те, чого вона очікувала. Але не могла втриматися від подиву. Зеленоока швидко підвелася, мовби вирішила, що це вже занадто.