Читати книгу - "Машина часу"

Чорна, центральна, тінь затемнення хутко насувалася на мене. За мить на небі залишилися тільки бліді зірки. Навкруги – непроглядний морок. Небо зовсім чорне.

Мене охопив страх перед цією великою пітьмою. Крім того, холод, який пробирав до кісток, і біль під час дихання стали нестерпними. Я тремтів усім тілом, відчуваючи жахливу нудоту. Та ось на небі з’явилася до червоного розпечена дуга і знову показалося сонце.

Я зліз із машини, щоб трохи отямитися. В голові паморочилося, і я не в змозі був навіть подумати про подорож назад.

Хворий та ослаблий, я стояв біля Машини, коли раптом знову побачив на мілині, посеред червоної води океану, той самий предмет, який рухався. Тепер уже не могло бути жодного сумніву: він дійсно рухався. Це було щось кругле, завбільшки з м’яч, а може, трохи більше, і з нього хвостами звисали довгі щупальці. На криваво-червоній хитлявій поверхні моря предмет здавався зовсім чорним і рухався якимись дивними неспокійними стрибками.

Я відчував, що непритомнію. Але жах, який охопив мене від самої думки про те, що я залишуся лежати зовсім безпомічний у цьому страшному бездушному півмороку, змусив зібратися на силі й знову видертися в крісло…

Повернення Мандрівника

Так я повернувся назад. Цілком імовірно, що протягом тривалого часу я нісся на своїй Машині в несвідомому стані. Поступово відновилася колишня мерехтлива зміна днів і ночей, сонце заблищало золотом, а небо стало синім.

Дихати стало легше. Мінливі контури землі то піднімалися, то опускалися на моїх очах. Стрілки циферблатів оберталися назад. Нарешті я побачив невиразні обриси будинків у період занепаду людства. Але вони теж змінювалися та зникали, а на їхньому місці з’являлися інші.

Коли стрілка, що вказує мільйони днів, зупинилася на нулі, я зменшив швидкість.

Тепер я вже упізнавав нашу звичну, любу серцю архітектуру. Стрілка, що відзначає тисячі днів, теж поверталася до моменту відправлення; зміна днів і ночей стала відбуватися чимраз повільніше. І нарешті, старі стіни лабораторії знову зімкнулися навколо мене. З великою обережністю я зупиняв Машину.

У цей момент відбулося щось дивне. Я вже казав вам, що, коли вирушав у дорогу, але ще не встиг розкрутити велику швидкість, через кімнату пройшла місіс Вотчетт – точніше, як мені здалося, промчала зі швидкістю ракети. Дорогою назад я, звичайно, вдруге пройшов крізь той момент, коли місіс Вотчетт перебувала в моїй лабораторії. Але тепер її рухи відбувалися саме у зворотньому порядку. Двері у віддаленому кінці кімнати відчинилися, у прогоні з’явилася місіс Вотчетт, тихо пройшла через лабораторію та зникла за дверима, крізь які вона увійшла першого разу. Перед цим мені здалося, що я на секунду побачив Гіллієра, але він промайнув, неначе блискавка.

Тоді я зупинив Машину і знову побачив стару милу лабораторію, свої інструменти й усі пристрої в тому самому вигляді, в якому я їх залишив.

Украй знесилений, я виліз із Машини й присів на лаву. Протягом кількох хвилин я тремтів усім тілом, але потім став потроху заспокоюватися. Я знову був у своїй колишній майстерні й бачив її такою, якою вона була завжди. Цієї миті в мене промайнула думка, що я просто заснув і всі нещодавні пригоди мені наснилися.

Але ні! Не все було як раніше. Машина часу вирушила в дорогу з південно-східного кута лабораторії, а повернулася в північно-західний кут, навпроти тієї стіни, біля якої ви її бачили. Точнісінько така сама відстань була від маленької галявини до п’єдесталу Білого Сфінкса, куди морлоки заховали мою Машину.

Якийсь час голова в мене зовсім не працювала. Потім я встав і пройшов сюди через коридор. Я кульгав – п’ята моя все ще боліла, я був увесь брудний…

На столику біля дверей я помітив номер «Пелл-Мелл ґазетт». Газета була позначена сьогоднішнім числом. Глянувши на годинник, я відзначив, що вже майже восьма. Я чув ваші голоси й дзенькіт тарілок. Я вагався, не наважуючись увійти відразу, оскільки був дуже кволий і стомлений. Аж раптом я відчув звабливі пахощі смаженого м’яса, відчинив двері й увійшов до вас.

Решту ви знаєте. Я вмився, повечеряв і тепер розповідаю вам свою історію…

Після розповіді

– Я знаю, – сказав Мандрівник у Часі після невеликої паузи, – що це все здається вам геть зовсім неймовірним. А для мене неймовірне тільки одне: те, що я сиджу тут, із вами, сьогодні ввечері, у знайомій обстановці, у власній кімнаті, дивлюся на ваші приязні обличчя й розповідаю вам про свої пригоди.

Він глянув на Лікаря й продовжив:

– Ні. Я навіть не розраховую на те, що ви мені повірите. Уважайте це неправдою… або пророцтвом. Нехай я бачив це все уві сні, у своїй лабораторії. Можливо, я так довго міркував про долю людства, що зрештою вигадав цю казку. І хай я запевняю, що це правда, щоб дужче зацікавити вас розповіддю. Гаразд, уважайте, що я все вигадав. Але прошу вас, скажіть, що ви думаєте про це?

Він вийняв із рота люльку й за старою звичкою почав нервово постукувати нею об ґрати.

Запала хвилинна тиша. Потім почулося рипіння стільців і човгання ніг по килиму.

Я перестав дивитися на Мандрівника в Часі й глипнув на його слухачів. Вони сиділи в тіні, тому розгледіти їхні обличчя було важко. Лікар, очевидно, дуже уважно дивився на Мандрівника в Часі, а Видавець був занурений у розглядання кінчика своєї сигари – шостої за ліком, викуреної ним під час розповіді. Журналіст вертів у руках годинник, а інші, наскільки я пам’ятаю, сиділи нерухомо.

Нарешті Видавець підвівся, глибоко зітхнув і співчутливо вимовив, поклавши руку на плече Мандрівника в Часі:

– Страшенно шкода, що ви не пишете оповідань!

– Ви не вірите?

– Але…

– Я так і думав!

Мандрівник у Часі обернувся до нас.

– Де сірники? – запитав він.

Він запалив сірник, узяв у рот люльку й, попихкуючи димком, сказав:

– Правду кажучи, я й сам ледве вірю собі… І все ж таки…

На його обличчі читалося німе запитання, коли він подивився на зів’ялі білі квіти, що лежали на маленькому столику. Потім він зиркнув на підсохлі подряпини на пальцях.

Лікар підвівся зі свого місця, підійшов до столу й, узявши квіти, став розглядати їх під світлом лампи.

– Дивна маточка, – пробурмотав він.

Психолог нахилився вперед і простяг руку, щоб узяти квітку.

– Чорт забирай! Мабуть, уже чверть на першу? – вигукнув Журналіст. – Як же нам добиратися додому?

– Біля станції безліч