Читати книгу - "Книга кладовища"

в холі готелю повідомляла, що Вашингтонська зала на весь вечір зайнята приватним зібранням, але жодних подробиць про те, що це за зібрання, на ній не було. Направду ж, навіть якби ви побачили тих, хто заповнив Вашингтонську залу, вам би не стало зрозуміліше, що там відбувається, хоча з першого погляду було помітно, що жінок там немає. Самі чоловіки, принаймні це було ясно — вони сиділи за круглими обідніми столами і доїдали десерт.

Було їх близько сотні, усі у стриманих чорних костюмах, але тільки костюми й були однакові. Чоловіки ж були сивокосі, чорноволосі, біляві й руді, чи взагалі лисі. Більшість мали світлу шкіру, але були і чорношкірі, і темношкірі. Були європейці, африканці, індійці, китайці, південноамериканці, філіппінці, американці. Усі вони говорили між собою чи до офіціантів англійською, але акценти були такі ж різноманітні, як і самі чоловіки. Вони прибули з усієї Європи і з усіх куточків світу.

Чоловіки у чорних костюмах сиділи за столами, а один з них, огрядний веселун у фраку, наче щойно з весілля, оголошував з трибуни перелік Хороших Справ, здійснених за рік. Дітей з бідних сімей возили на відпочинок до екзотичних країв. Придбали екскурсійний автобус тим, хто його потребував.

Чоловік на ім'я Джек сидів за центральним столом у першому ряду разом з елегантним сивокосим мужчиною. Вони чекали на каву.

— Час спливає, — мовив сивокосий, — а ми не молодшаємо.

— Я думав над цим, — відповів чоловік на ім'я Джек. — Та справа у Сан-Франциско чотири роки тому…

— Не пощастило, але як квіточки, що квітнуть навесні, тра-ля-ля, це справи не стосується взагалі. Ти схибив, Джек. Ти мав розібратися з ними усіма. Що означало — з немовлям теж. Особливо з немовлям. І «майже» не рахується.

Офіціант у білому кітелі налив кави всім, хто сидів за столом: коротуну з тонкою борідкою, високому блондину з модельно-зірковою зовнішністю і темношкірому головастому чоловікові, який зиркав на всіх, наче роз'ятрений бик. Ці троє намагалися не слухати Джекову розмову, а приділяти максимум уваги промовцю на трибуні, і навіть раз у раз аплодували. Сивокосий додав до кави кілька ложок цукру й енергійно розмішав.

— Десять років, — продовжив він. — Час нікого не чекає. Малий скоро виросте. І що тоді?

— Пане Денді, у мене все ще є час, — почав чоловік на ім'я Джек, але співрозмовник перебив його, тицьнувши в бік пальцем.

— У тебе був час. А тепер у тебе є лише дедлайн. Прояви-но кмітливість. Ми більше не дозволимо тобі байдикувати, годі. Нам уже набридло чекати, усім нам, Джекам.

Чоловік на ім'я Джек коротко кивнув.

— Я маю зачіпки.

— Справді?

— Справді. І повторюся: я вважаю, що проблеми у Сан-Франциско мають стосунок до цієї справи.

— Ти говорив про це з секретарем? — пан Денді кивнув у бік чоловіка на трибуні, який саме в цю мить розповідав, як завдяки їхній шляхетності торік було дообладнано лікарню. («Не однією, не двома, а трьома штучними нирками», — казав він. Присутні чоловіки стримано поаплодували собі та своїй щедрості.) Чоловік на ім'я Джек кивнув:

— Я згадував про це.

— І?

— Його це не цікавить. Він хоче результатів. Хоче, щоб я довів до кінця почату справу.

— Ми всі цього хочемо, золотце, — промовив сивокосий. — Хлопець досі живий. А час не на нашому боці.

Решта чоловіків, які сиділи за столом і вдавали, що не слухають, буркнули й згідливо кивнули.

— Як я уже казав, — рівним голосом промовив пан Денді, — час спливає.

Розділ шостий

Шкільні дні Овенса

Над цвинтарем дощило, і розпливчасті обриси світу відбивалися у калюжах. Під аркою, що відмежовувала Єгипетську доріжку й зарості за нею від решти кладовища — у сховку, де його не знайшли б ні живі, ні мертві, — Ніх сидів і читав книжку.

— Щоб ти скис! — почувся репет. — Щоб ти луснув, щоб тобі очі повилазили! Коли я тебе впіймаю, а я тебе знайду, будь певний, ти пожалкуєш, що на світ народився!

Ніх зітхнув, опустив книжку, визирнув і побачив Текерея Поррінджера (1720–1734 рр., син вищезгаданого), який тупав слизькою стежкою. Текерей був дорослим хлопчиком, він помер у чотирнадцять. Причиною того було його посвячення у підмайстри до маляра: йому дали дев'ять мідних однопенсовиків і сказали не повертатися без півгалона червоно-білої смугастої фарби, щоби пофарбувати цирульникові стовпи.[9] І того сльотавого січневого ранку Текерей п'ять годин бігав усім містом, у кожній крамниці над ним сміялися і відправляли до наступної, а коли він зрозумів, що з нього глузують, то так розлютився, що його вразив апоплексичний удар. За тиждень він помер, люто зиркаючи на інших підмайстрів і навіть на пана Горробіна — маляра, над яким за часів його власного навчання познущалися значно гірше, тож він не зрозумів навіть, чого новий підмайстер так розхвилювався.

Отже, Текерей Поррінджер помер у гніві та з книжкою про Робінзона Крузо в руках, яка, разом зі щербатим срібним шестипенсовиком і одягом, в якому він прийшов, була всім його статком. На прохання матері, разом з цією книжкою його й поховали. Після смерті вдача Текерея аж ніяк не покращилася, і хлопець саме волав:

— Ти десь тут, я знаю! Виходь і прийми покарання, злодію!

Ніх згорнув книжку:

— Я не злодій, Текерею. Я її просто позичив. Як дочитаю, то віддам, обіцяю.

Текерей підвів очі і побачив Овенса, який сидів за статуєю Осіріса.

— Я тобі казав її не чіпати!

Ніх зітхнув:

— Але тут так мало книжок. І я саме дочитав до найцікавішого: він знайшов відбиток стопи, не своєї до того ж. Це означає, що на острові ще хтось є!

— Це моя книжка, — упирався Текерей Поррінджер. — Віддай.

Овенс був готовий сперечатися чи якось домовитися, але, побачивши ображений вираз обличчя Текерея, передумав. Натомість спустився по арковій колонні, зістрибнув, коли до землі лишався якийсь метр, і простягнув книжку:

— Тримай.

Текерей смикнув її і кинув на хлопця ворожий погляд.

— Я можу читати вголос, — запропонував Ніх. — Серйозно.

— Ти можеш піти і втопитися, — відповів Текерей і дав Овенсу стусана у вухо. Від зіткнення вуха й кулака аж запекло, але з виразу Текереєвого обличчя Ніх зрозумів, що тому болить не менше.

Старший хлопець потупотів стежиною геть, а Ніх дивився йому вслід. Вухо боліло, очі щипало. Потім він і сам пішов підступною, умитою дощем, порослою плющем доріжкою. В одному місці хлопець послизнувся і подряпав коліно, порвавши при тому джинси.

Біля