Читати книгу - "Чарунки долі"

Влада і насильство

На думку Фридриха Ніцше, людина — це недоконана або хвора тварина. Наша хвороба полягає в тому, що коли ми народжуємося, наші інстинкти не розвинуті достатньо для нашого виживання. Тварина від народження має необхідний для виживання в її середовищі набір інстинктів. Натомість людина потребує інших, аби вижити. Інші люди виховують нас і навчають виживати. Так цей ґандж людини перетворюється на її перевагу. Людина отримує свою людяність від інших, а заразом свободу. Тварина може вижити у звичному середовищі завдяки інстинктам, але гине, якщо середовище докорінно змінюється. Тварина прикута власними інстинктами до власного середовища, як невільник ланцюгами до стіни камери. Людина — вільна, але вільна завдяки іншим людям, що навчили її виживати в будь-яких умовах, компенсуючи брак інстинктів здатністю мислити. Утім, розум — це не так ознака, як інструмент людяності. Інструмент можна застосовувати правильно, і тоді він допомагає досягти бажаного результату. Але інструмент можна застосовувати й неправильно. Тоді він може становити загрозу для того, хто його застосовує. Розум не завжди рятує нас від жахливих помилок. Обожнення розуму в Просвітництві наївне й небезпечне. Так, людина — це розумна жива істота, але розумність не вичерпує людяності. Можна бути вкрай розумним і геть нелюдяним. Чи це не так? Чи справжня розумність завжди пов’язана з моральністю? Але навіть аби взагалі усвідомити сенс цього питання, треба врахувати дві взаємопов’язані особливості людини, про які вже йшлося: людина — вільна істота й людина настільки людина, наскільки вона живе спільним життям з іншими людьми. Саме ці дві ознаки, на думку Макса Шелера, є характерними для людського духу, який відрізняє нас від решти форм життя.

Аристотель уважає, що головним людським прагненням є прагнення до блага. Але до якого саме блага, адже їх багато? Тож ми маємо вибудувати ієрархію благ, аби зрозуміти те, до чого варто прагнути. Аристотель, запитуючи про ту сферу нашого життя, в якій цю ієрархію може бути встановлено, відповідає, що це сфера політики. Відповідно до цього, найголовнішою наукою буде політична наука, або наука про державу. Такі міркування Аристотеля можуть здатися дещо дивними й такими, що обґрунтовують сучасні форми тоталітаризму й авторитаризму, в яких блага окремих громадян підпорядкуються загальному благу держави, зрештою, не держави загалом, а державної влади. Утім, таке тлумачення Аристотелевої думки є наслідком не зовсім коректного перекладу Платанового твору «Πολιτεια» як «Держава». Натомість усіма романськими мовами й англійською це поняття перекладається словом, похідним від латинської словосполуки «res publica», що дослівно означає «спільна справа», а в сучасній українській має відповідник «республіка»[34]. Отже, для Аристотеля, який використовував інтелектуальний словник Платона, сферою встановлення найвищого блага була сфера спільних справ людей.

Людина може бути вільною і сильною лише разом з іншими людьми. Лише разом з іншими можна встановити справедливу владу, яка була би проявом спільної сили і водночас гарантом свободи кожного. Англійське поняття «power», як і німецьке поняття «Macht», слід перекладати як «сила», «могутність», «влада», «держава». Тобто в цих мовах одне й те саме слово означає і силу, і владу. Водночас англійський термін «violence», який українською слід перекладати поняттям «насильство», що етимологічно пов’язане з поняттям «сили», в самій англійській мові, як бачимо, не має жодного стосунку до поняття «power», але збуджує такі сенсові конотації, що часом цей термін варто перекладати як «жорстокість» і навіть «злочин». Дещо складніше з німецьким словом «Gewalt», яке можна перекласти, знов-таки залежно від контексту, такими різними поняттями, як «влада», «сила», «могутність», «насильство». Тут справді вкрай важливий контекст вжитку цього поняття. Дуже показовою є німецька ідіома «die Gewalt geht vor Recht» (сила випереджає право), причому силу тут, безперечно, слід розуміти в негативному сенсі, адже вона протистоїть в цьому вислові праву (Recht), а отже, й справедливості (Gerechtigkeit). Похідне від поняття «Gewalt» слово «Vergewaltigung» (зґвалтування) виражає один із найтяжчих злочинів, який має карати справедлива влада (Macht), спираючись на законну й легітимну систему права (Recht), що діє у суспільстві. Сила як насильство (Gewalt) протистоїть праву і справедливості, а отже, докорінно відрізняється від сили справедливої влади (Macht).

У зв’язку з цим спадає на думку фатальне перекручення засадничої ідеї Ніцше через її неадекватний український переклад. Одне із центральних понять Ніцшевої концепції «der Wide zur Macht» перекладають як «жадання влади» й, відповідно до цього, інтерпретують як прагнення до політичного панування, яке дає право застосовувати насильство заради самоствердження. Натомість цей концепт слід було б перекласти як «воля до сили», адже у філософії самого Ніцше він означає радше природне тяжіння до життєвої та духовної могутності. Тут відбувається низка перекручень. По-перше, це психологізування антропологічно-онтологічного поняття через неадекватний переклад поняття «Wille» як «жадання», а не як «воля». Українські перекладачі, як на мене, виявилися заручниками побоювання росіянізмів і вкотре продемонстрували, що дехто з нас ще перебуває в тіні імперської культури, адже в такий спосіб вони викривили український переклад і марґіналізували його на тлі адекватнішого російського. Річ у тому, що воля — це фундаментальна характеристика людської природи, яка до того ж іще й здобуває онтологічний статус у тій інтелектуальній традиції, до якої належав Ніцше. Адже в його понятті ми безперечно чуємо відлуння назви центрального твору Артура Шопенгавера «Світ як воля і уявлення» («Die Welt als Wille und Vorstellung»). Для Шопенгавера воля — це не лише психічна здатність людини, а й принцип самого світу. Натомість жадання — це психологічне поняття, яке описує певний стан індивідуальної свідомості. По-друге, це політизація антропологічного поняття, зумовлена вже згаданою двозначністю поняття «Macht», яке можна перекласти і як «сила», і як «влада». Поняття сили у Ніцше не можна звести тільки до політичної влади, яка є лише одним із проявів цієї сили. Ніцше йдеться про засадничу життєву силу, а не про політичне панування, яке до того ж за певних соціально-історичних умов може втратити силу й перетворитися на насильство.

Влада — це сила, що виникає в невикривленій, або нормальній комунікації, тобто в гармонійному спільному житті людей.

Отже, умовою генерування влади є «життя людей разом». Життя разом — це не просто фізична сумісність у просторі й часі, адже фізичне перебування великої кількості людей поруч за відсутності нормальних людських стосунків між ними може призвести до майже цілковитої втрати влади, тобто безсилля, що його компенсує насильство у такому політичному утворенні, як тиранія. Найяскравішим проявом такого перебування людей поруч за відсутності будь-якої спільності є концтабір.