Читати книгу - "Чорне Сонце"

обкладинки журналу «Мода», недбало зняв шкіряне пальто (видно, боявся його зоставляти в гардеробі, щоб не вкрали) і недбало кинув на підвіконня – недбало, але так спритно, як це можна зробити лише після копіткого тренування десь поза людським оком, потім, походжаючи по аудиторії, щоб хтось, бува, не подумав, що він зазирає в шпаргалку, став говорити холодним, мов крига, карбованим словом – ті мерзлі слова аж хрустіли в нього на зубах. Я нічого не маю проти шкіряного пальта, бога ради, і сам би таке носив, і мене зовсім не дратує, коли чоловік красиво говорить, однак доймало інше: я водночас бачив двох Геннадіїв Петровичів. Один походжав по аудиторії, недбало склавши на грудях руки, і розповідав про Мопассана («Треба вимовляти Гю де Мопассан, а не Гі, – зауважив Геннадій Петрович. – У нас прижилася неправильна форма, але ж ми з вами філологи»), а другий, його «альтер еґо», стояв біля підвіконня, дивився на першого, схвально киваючи головою, і танув од втіхи. Він, цей другий Геннадій Петрович, – подумки я вже називав його Гю – просто не зводив закоханих очей з першого – цей нехай буде Гі – і лише зрідка крадькома косував на шкіряне пальто.

– Він зайшов до кав’ярні, – переповідав Гі сюжет Мопассанового оповідання, – підкликав гарсона…

На мить Гі замовк і прислухався до тиші, що повисла в аудиторії, мов хрустке простирадло на морозі. Тиша була така бездоганна, що Гю, який стояв біля підвіконня, мало не заплескав у долоні, але вчасно спохопився. Гі облизав тонкі губи й повів далі:

– …підкликав гарсона, замовив склянку пива…

І тут сталося несподіване.

– Кухоль! – пролунало з «камчатки». То подав свій голосочок Семен Ковба, здоровенний, гладкий хлопчина, схожий на доброго лева.

Гі примовк од такого зухвальства. А Гю, так той взагалі отетерів.

– Що ви сказали? – перепитав Гі, обводячи очима «камчатку», щоб розгледіти, хто це там обізвався.

– М-мені здається, що в М-м-мопассана, – Ковба од хвилювання завжди затинався, – в оп-повіданні… Гі… Гю… не склянка, а к-к-к-ухоль…

– Ну, це вам так здається через ваш апетит, – холодно посміхнувся Гі, вочевидь натякаючи на Ковбину круглу пику: мовляв, такому склянки замало.

По аудиторії прокотився легенький смішок. Гю тим часом задоволено потирав долоні, а Гі вже прибрав серйозного вигляду, щоб розповідати далі, як тут і мене чорт смикнув за язик.

– У Мопассана все-таки кухоль, – сказав я.

– Не знаю, яким виданням ви користувалися, молодий чоловіче, – Гі пильно вдивлявся в моє лице, щоб не забути його принаймні до сесії, – я особисто читав цей твір в оригіналі.

Гю захоплено моргав йому: мовляв, давай, давай, бреши далі, і Гі, підбадьорений тим, що так вдало викрутився із пастки цих сисунців, які тільки й норовлять піймати тебе на слові, додав:

– Перекладач має право на вільне тлумачення. Так що прошу не перебивати. – Гі облизав сухі губи й продовжив: – Підкликав гарсона, замовив склянку пива, – він так натиснув на ту бідну склянку, що вона замалим не тріснула.

Гі мене більше не помічав, зате я весь час відчував на собі примружені очі Гю, який на кожній лекції із зарубіжної літератури зирив на мене з кутка і сварився пальцем: ну, постривай, ми ще перевіримо, хто більше знає, я тобі покажу кухля, я тебе носом у нього втовкмачу.

Не хочу брехати, Гі таки добре знав зарубіжку (до круглих дат великих письменників навіть друкував статті в товстих журналах), дехто від нього був ще й у захваті, особливо коли Гі вдавався в подробиці біографій геніальних людей. Дуже славно це в нього виходило – невимушено, наче він ще вчора сидів із Віктором Гюго за кухлем пива, чи то б пак, за склянкою, і бідолаха Гюго скаржився йому на свою дружину: що от, мовляв, сяка-така, накинула оком на Сент-Бева, цього рудого страшка (ні, мені не дошкуляло те, що я теж рудий), ну, та біс із нею, казав Гюго, я її теж уже не люблю, але мені просто прикро, ти мене розумієш, Гю?

А коли, приміром, Гі «доводив до нашого відома», що Поль Верлен втопив себе в абсенті, то Гю при цьому так сяяв, що я готовий заприсягтися: він би дуже шкодував, аби виявилося, що Верлен не пив.

Однак річ не в цьому, хай собі чоловік розказує, як уміє, може, я просто несправедливий, тому що в одному був певен: мені на екзамені доведеться сутужно. Отож я просто чманів над зарубіжними авторами, перечитував отакенні монографії, конспектував що треба й не треба, і Петя Стоножко, який здогадувався про мою біду, одного разу сказав:

– Дурний ти, Андрію, думаєш, воно поможе?

– Що?

– Оте твоє зубріння.

Мене вкололо «зубріння». «Зубрів» – це тих, що не вилазять з читальні, – у нас не любили, ну точнісінько так, як у селі не люблять тих, хто найперший посадить город навесні, а потім ще й викопає найпершим: виходить же так, ніби йому найбільше треба. «Грошей наскладало півскрині, а й ще метушиться, – скаже хто в’їдливіший. – Ну та метушись, метушись, все ‘дно вмреш».

Отож мене так вкусило те «зубріння», що ледве втримав язика за зубами, аби не спитатися в Петі, хто його підстраховував на вступних – у першому ж диктанті на практичних з мови Петя зробив сорок сім помилок; Тимофій Степанович, мовник наш, почухав нігтем за вухом та й каже: «Багате-е-енько як для філолога». Утім, я несправедливий і до Петі (це мене тоді злість узяла, що так подумав про нього), диктант – одне діло, а твір, який ми писали на вступних, – то зовсім інше, тут викручуйся як хочеш: не знаєш, де кому поставити, переставляй слова і так і сяк – хіба важко? До того ж у творі головне зміст; хай і вкрадеться якась там зайва рисочка, то, по-перше, її можуть і не помітити, а по-друге, якщо написано аж-аж-аж, то й так п’ять поставлять. Я он теж був перелякався. Писав на вступному твір на тему «Труд переростає в красу», і так воно мені гладенько тулилося слово до слова, що дай, думаю, ще й епіграфа зверху доточу – це вже як на чистовик переписував. Чого боятися, думаю, я ж того вірша Рильського назубок знаю. Взяв і доточив епіграфа:

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що серце ніжно тисне.

У щастя людського два рівних є крила —

Троянди й виноград, красиве і корисне.

Написав і аж язиком приклацнув: кращого й не придумаєш, троянди