Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

— У мене аж голова обертом іде, — мляво всміхнувся він, а за мить додав: — Ох, і радий же я, що все це скінчилося. Клята лава заледве не доконала мене, їй-бо.

Коли Едіт надягла йому хутряну шапку й відкотила навушники, він засміявся й мовив:

— Навіщо це?

— Надворі мороз, — відповіла вона.

— А хіба за десять хвилин бідолашному Денінові не байдуже буде, відморожені в нього вуха чи ні? — запитав він.

Едіт напружувала всю свою волю перед останньою пробою, і Денінове зауваження вразило її в саме серце, вона мало не втратила самовладання. Досі вона жила в якомусь примарному світі, наче вві сні, а сувора правда його слів примусила її розплющити очі на довколишню реальність. Ірландець помітив її розпач.

— Я схвилював тебе своєю дурною балачкою, пробач мені,— мовив він із жалем. — То я так собі. Нині великий день для Майкла Деніна, і він веселий, як жайворонок.

Він бадьоро засвистав, але посвист його скоро урвався на жалібній ноті.

— Шкода, що немає панотця, — сказав він задумливо, проте зразу ж додав: — Ну, та Майкл Денін занадто бувалий вояк, щоб думати за перину, лаштуючись у похід.

Він так ослаб і відвик ходити, що за порогом вітер мало не збив його з ніг. Едіт і Ганс ішли побіч, підтримуючи його, а він усе жартував, намагаючись підбадьорити їх, і споважнів аж тоді, коли став докладно пояснювати, як переслати його золото матері до Ірландії.

Вони вибралися пологим узвозом на галявину між деревами. Там, круг бочки, переверненої догори дном на снігу, повагом чекали всі сиваші на чолі з Негуком та Гадікваном. Ціле селище, навіть з немовлятами та собаками, прийшло подивитися, як білі люди виконуватимуть свій закон.

Неподалік видніла яма, що її Ганс викопав загодя в мерзлому грунті, розігріваючи його багаттями. Денін діловито оглянув усе: могилу, бочку, мотузку, зачеплену за сучок, перевірив, чи не затонка вона і чи міцний сучок.

— Добре зроблено, Гансе. Я сам краще не втяв би, коли б довелося лаштувати все це для тебе.

Він голосно зареготався з власного дотепу, але Гансове бліде, понуре обличчя немов закам’яніло. Здавалося, ніщо не могло його оживити — хіба що сурма страшного суду. Ганс почувався кепсько. Він досі не уявляв собі, як важко спровадити свого ближнього на той світ. Едіт хоч уявляла, однак від того завдання її не легшало. Вона боялася, що не зможе витримати до кінця. її раз по раз опановувало бажання заплакати, закричати, впасти в сніг, затулити обличчя руками й утекти, кинутись наосліп до лісу, куди завгодно, світ за очі. Тільки величезним напруженням волі Едіт присилувала себе триматися рівно й робити все, що було потрібно. І подумки вона все дякувала Денінові, бачивши, як він силкується їй допомогти.

— Підсади мене, — сказав Денін Гансові, вилазячи на бочку.

Він нахилився, щоб Едіт легше було накинути зашморг йому на шию, тоді випростався, чекаючи, поки Ганс прив’яже мотузку в нього над головою.

— Майкле Деніне, маєш ти щось сказати? — чітко запитала Едіт, хоч голос її тремтів з напруження.

Денін потупцяв на бочці, збентежено дивлячись собі під ноги, як людина, що вперше в житті має виголосити промову, й відкашлявся.

— Я радий, що все це скінчилося, — сказав він. — Ви повелися зі мною по-християнському, і я щиро дякую вам за вашу добрість.

— Хай прийме тебе господь, розкаяного грішника! — дзвінким голосом промовила Едіт.

— Атож, — глухо сказав він у відповідь. — Хай прийме мене господь, розкаяного грішника.

— Прощай, Майкле! — скрикнула Едіт, і в голосі її забринів розпач.

Вона всім тілом налягла на бочку, але не змогла зрушити її з місця.

— Гансе! Швидше! Допоможи мені! — мляво гукнула вона.

Остання сила її доходила краю, а бочка не подавалася. Ганс поспішився до неї і вибив бочку з-під ніг Майкла Деніна.

Едіт повернулася спиною і затулила вуха пальцями. Тоді засміялася прикрим, хрипким, металевим сміхом. Ганс аж стенувся: ніщо так не вразило його в усій цій трагедії, як жінчин сміх.

Надійшло те, чого так боялася Едіт Нільсон. Але навіть тепер, в істериці, вона розуміла, що з нею діється, і раділа, що здолала витримати до останньої хвилини, що довела оправу до кінця. Зненацька вона поточилась і сперлася на Ганса.

— Одведи мене до хатини, Гансе, — насилу вимовила вона. — І дай мені відпочити Тільки відпочити… відпочити…

І Ганс повів її, цілком безвладну, по снігу, підтримуючи за стан. А індіяни лишились, поважно спостерігаючи, як діє закон білої людини, той закон, що примушує винного танцювати в повітрі.

ШЛЯХОМ ПРИМАРНОГО СОНЦЯ

Ситка Чарлі смалив люльку й замислено розглядав на стіні ілюстрацію з «Поліційної газети». З півгодини він пильно видивлявся на неї, а я тим часом нишком стежив за ним. У голові йому зринали якісь думки, бозна-які, але напевне цікаві й варті уваги. Він нажився на світі, усякого набачився, до того ж опізнав на собі самому дивне диво: відійшов від власного народу і, наскільки це можливо індіянинові, навіть думати став як біла людина. Він сам казав, що прийшов до тепла білих людей, посидів біля їхнього вогнища й зробився такий самий, як вони. Читати й писати він таки не навчився, але мову опанував знаменито. А ще більше вражало, як широко засвоїв він погляди білої людини, мірку її ставлення до різних речей.

Ми натрапили на цю порожню хатину по цілоденній тяжкій мандрівці. Собак нагодовано, начиння по вечері перемито, ми вже постелились і тепер утішалися найсолодшою хвилиною, що мандрівникові на Алясці випадає, правда, день у день, але тільки один раз, коли ніщо не відділяє втомленого тіла від постелі,— лишається хіба запалити на ніч люльку.

Хтось із попередніх нічліжників оздобив стіни в хатині ілюстраціями, видертими з часописів та газет, і вони привабили увагу Ситіш Чарлі, скоро ми прибули сюди дві години тому. Він їх пильно вивчав, переходячи від одної до іншої та назад вертаючись, і я бачив, що чимось вони його пантеличили, викликали непевність.

— Ну, то що? — нарешті урвав я мовчанку.

Вій вийняв з рота люльку і сказав просто:

— Я не розумію.

Тоді знов попахкав люлькою, знов її вийняв і кінцем цибуха показав на ілюстрацію з «Поліційної газети».

— Оцей малюнок. Що він має означати? Я не розумію.

Я й собі подивився на малюнок. Якийсь чоловік з перебільшено злочинницьким виразом на обличчі, драматично притиснувши правицю до серця, падав горілиць на землю, а другий, ніби янгол руйнації