Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

— Одна людина вбиває другу, — сказав я, сам спантеличений і відчуваючи, що не зумію докладніше розтлумачити малюнка.

— А за що? — запитав Ситка Чарлі.

— Не знаю, — признався я.

— Цей малюнок лише кінець, — мовив він, — тут немає початку.

— Це життя, — сказав я.

— Життя має початок, — зауважив Ситка.

Я помовчав хвильку, а він тим часом перевів погляд на репродукцію чиєїсь картини «Леда з лебедем»[4].

— Цей малюнок, — сказав він, — не має початку. І не має кінця. Я не розумію малюнків.

— Подивись на цей, — мовив я, показуючи на третій малюнок. — Він щось означає. Що, на твою думку, тут зображено?

Він кілька хвилин розглядав малюнок.

— Дівчинка хвора, — сказав він нарешті.— Це лікар, що на неї дивиться. Вони не спали цілу ніч — бачиш, мало гасу в лампі, а за вікном світає. Якась тяжка хвороба. Може, дівчинка помре. Тим-то лікар дивиться так суворо. А це — мати. Це тяжка хвороба, бо мати впала головою на стіл і плаче.

— Звідки ти знаєш, що вона плаче? — перебив я його. — Обличчя ж її не видно. А може, вона спить?

Ситка Чарлі здивовано зиркнув на мене, тоді знов на малюнок. Знати було, що він свого враження ще не обгрунтував.

— Може, й спить, — погодився він, усе ще вдивляючись у малюнок. — Ні! Вона не спить. По плечах знати, що не спить. Я раз бачив, як жінка ридає і які тоді в неї плечі. Мати плаче. Це дуже тяжка хвороба.

— Ну ось ти й зрозумів малюнок! — промовив я.

Він похитав головою і спитався:

— А дівчинка — вона помре?

Тепер мені довелося помовчати.

— Вона помре? — перепитав він. — Ти ж маляр. То, певне, знаєш?

— Ні, не знаю, — признався я.

— Це не життя, — сказав він рішуче, — В житті дівчинка вмирає або видужує. Мусить щось статися в житті. А на малюнку не стається нічого. Ні, я не розумію малюнків.

Його, видимо, зачепило за живе. Він-бо так хотів розуміти все, що розуміють білі люди, а от малюнків не годен був утямити. Водночас я відчув у його тоні виклик. Мовляв, хай я доведу йому, що малюнки мають глузд. З другого боку, він мав надзвичайну уяву. Я давно вже помітив, що уявою своєю він охоплював геть усе. Він бачив життя, відчував та узагальнював його в образах, а проте не розумів образів, чужим оком сприйнятих і виявлених фарбами та лініями на полотні.

— Малюнки — це шматки життя, — сказав я. — Ми змальовуємо життя так, як його бачимо. Наприклад, ти, Чарлі, йдеш стежкою. Надворі ніч. Ти бачиш хатину. У вікні світиться. Ти на хвильку зазирнув у вікно, щось побачив і пішов собі далі своєю дорогою. Може, ти вгледів чоловіка, що писав листа. Ти побачив щось без початку й кінця. За ту хвильку нічого не сталося. А все ж то був шматок життя. Його потім можна згадати. Просто в пам’яті твоїй лишився малюнок. А вікно — рямці до того малюнка.

Я помітив у ньому зацікавлення і знав, що, слухаючи мене, він ніби дивився крізь вікно й бачив людину, що пише листа.

— Один малюнок з тих, що ти зробив, я розумію, — сказав він. — То правдивий малюнок. У ньому великий зміст. Зображено твою хатину в Доусоні. За столом грають у фараона. То велика гра. І на необмежену суму.

— Звідки ти знаєш, що на необмежену? — запитав я збуджено: адже ж мій твір розглядав безсторонній суддя, що знав саме тільки життя й не розумів мистецтва, що, як ніхто, відчував дійсність. До того ж я дуже пишався саме тією роботою. Я назвав її «Останній кін» і був певний, що то один з найкращих моїх творів.

Ситка Чарлі пояснив:

— На столі немає золота. Люди грають на марки. Це означає, що на весь банк. Один чоловік грає на жовті марки — може, одна жовта марка варта тисячу доларів, може, діві. Другий грає на червоні марки. Може, вони по п’ятсот доларів або й по тисячі. То дуже завзята гра. Кожен грає на великі гроші, на весь банк. Звідки я знаю? Ти змалював банківника трохи зчервонілим. (Я був у захваті.) Той, кому саме дають карти, сидить у тебе на стільці нахилений уперед. Чого він нахилився? Чому в нього таке скам’яніле лице? Чого очі йому так блищать? Чого банківник почервонів? Чого всі решта теж ніби заклякли? І той, що з жовтими марками? І той, що з білими? І той, що з червоними? Чого всі мовчать? Бо йдеться про великі гроші. Бо то останній кін.

— Як ти знаєш, що останній? — запитав я.

— Банк на королі, а сімка висвітлена, — відповів він. — На свої карти ніхто не зважає. їх відсунено. Всі мають одну гадку. Кожен бажає, щоб король програв, а виграла сімка. Може, банк програє двадцять тисяч доларів, а може, виграє. Авжеж, той малюнок я розумію.

— А все ж таки кінця ти не знаєш! — вигукнув я переможно. — Це останній кін, але карти ще не висвітлено. І на малюнку їх не висвітлять. Ніхто ніколи не довідається, хто виграв, а хто програв.

— І гравці так і сидітимуть мовчки? — вражено сказав Ситка, і тінь остраху перебігла в нього по обличчі.— І той, що йому дають карти, все нахилятиметься вперед? А банківникові лице завше буде червоне? Оце дивина! Вони так вічно сидітимуть і ніколи не висвітлять карт?

— Це малюнок, — сказав я. — Це життя. Ти сам не раз таке бачив.

Він глянув на мене, поміркував трохи, а тоді спроквола мовив:

— Так, ти добре кажеш: тут немає кінця. Ніколи ніхто не знатиме кінця. Проте це правдива річ Я таке бачив. Це — життя.

Він довго мовчки палив люльку, обмірковуючи, який глузд мають малюнки білої людини, й шукаючи їм потвердження в житті. Часом він хитав головою і щось раз другий буркнув собі під ніс. Тоді витрусив попіл з люльки, знову неквапом її набив і, ще трохи помовчавши, запалив.

— Отже, я також бачив багато малюнків життя — почав він, — але не мальованих, а на свої очі бачених. Я дивився на них, наче крізь вікно на того чоловіка, що пише листа. Я бачив багато шматків життя, без початку, без кінця, не вельми їх розуміючи.

Раптом він повернувся й замислено втупив у мене очі.

Чуєш, — озвався він, — ти маляр. От як би ти намалював