Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

— Полотно широке, — промурмотів я.

Та він не зважав на мене, бо в пам’яті йому зринув призабутий образ, і тепер він тільки його й бачив.

— Цей малюнок всіляко можна б назвати, — сказав він. — Та що там було багато примарних сонць[5], то я б дав йому наймення: «Шляхом примарного сонця». Це було давно. Ту жінку я вперше побачив сім років тому, восени дев’яносто сьомого. На озері Ліндермен я мав човна, дуже доброго човна. Я перейшов через Чілкутський перевал з двома тисячами листів до Доусона. Я був за поштаря. Тоді саме кожне поривалося до Клондайку. В дорозі сила люду. Багато хто рубає дерева й робить човни. Вода от-от замерзне, сніг у повітрі, сніг на землі, на озері крига, на річці теж крижини в чорториях. Що не день — більше снігу, більше криги. Може, за день, може, за три дні, за шість день, будь-коли вдарить мороз, і тоді води вже не буде, сама крига, йти доведеться пішки, а до Доусона шістсот миль, не близький світ. Човен біжить дуже швидко. І кожне хоче в човен. Кожне каже: «Чарлі, візьми мене в човен за двісті доларів», «Чарлі, триста доларів». «Чарлі, чотириста доларів». А я кажу: «Ні». Всім кажу: «Ні». Я поштар.

Вранці я вже коло Ліндермену. Я йшов цілу ніч і дуже втомився. Готую сніданок, їм, тоді сплю на березі годин зо три. Прокидаюся. Десята година. Падає сніг. Сильний вітер, дуже сильний і якраз ходовий. А на снігу коло мене сидить жінка. Біла жінка, молода, дуже гарна, може, їй років з двадцять, може, двадцять п’ять. Вона дивиться на мене. А я на неї. Вона тяжко втомлена. Я добре бачу, що вона не з тих, танцюристих. Вона порядна жінка і дуже втомлена.

«Ти — Ситка Чарлі?» — питає вона.

Я підхоплююсь і мерщій згортаю укривала, щоб усередину не нападало снігу.

«Я їду до Доусона, — каже вона. — У твоєму човні. Скільки?»

Я не хочу нікого пускати в свій човен. Але я не люблю казати «ні». Отже, я кажу: «Тисячу доларів». Кажу так собі, жартома, аби жінка не могла їхати зі мною; це краще, ніж одмовляти. Вона пильно дивиться на мене, а тоді питає: «Коли ти рушаєш?» Кажу, що негайно. «Гаразд», — мовить вона; отже, думає дати мені тисячу доларів.

Ну що ти скажеш? Не хочу я везти тієї жінки, але ж ось дав слово, що за тисячу доларів візьму. Дивно мені стало. Може, вона жартує? Кажу їй: «Покажіть мені тисячу доларів». І та жінка, молода і така самотня в дорозі, тут-таки на снігу виймає тисячу доларів папірцями і кладе їх мені в долоню. Я дивлюся на гроші, дивлюся на неї. Що ж робити? Я кажу: «Ні, мій човен замалий. У ньому нема місця на вантаж». А вона сміється. «Я, — каже, — велика мандрівниця. Оце весь мій вантаж». Вона штовхає ногою маленький клунок на снігу. То дві шкури, ушиті в полотно, а всередині трохи жіночого вбрання. Я зважив на руці клунок — фунтів, може, з тридцять п’ять. Знов мені стало дивно. Вона бере його від мене й каже: «Гайда, рушаймо!» І несе клунок у човен. Ну, що тут скажеш? Я вмощую свої покривала в човен, і ми вирушаємо.

Отак я вперше побачив ту жінку. Вітер був ходовий. Я наставив мале вітрило. Човен плив дуже прудко. Летів, як птах, по високих хвилях. Жінка дуже налякалася.

«Чого ви приїхали до Клондайку, коли так лякаєтесь?» — питаюсь я. Вона сміється до мене прикрим сміхом, але видко, що все ж таки боїться. Та й утома її змагає. Я правую човном через пороги до озера Бенет. Вода дуже розходилася, і жінка з переляку скрикує. Ми пливем Бенетом. Сніг, крига, вітер скажений. Жінка дуже втомилася й засинає.

На ніч ми отаборюємось на Вітряному Рукаві. Жінка сидить біля вогнища й вечеряє. Я дивлюся на неї. Вона гарна. Розчісує коси. Коси густі, каштанові й відлискують інколи золотом проти вогню; як вона повертає голову, від них іде мов золоте сяйво. Очі в неї великі й карі, часом вони світяться теплом, наче свічка за фіранкою, а часом дивляться так гостро та ясно, як морозяне сонце грає на крижинах. Коли вона всміхається… як би тут сказати?.. Коли вона всміхається, авжеж, білому чоловікові любо її цілувати, саме тоді, як вона всміхається. Вона ніколи не робила тяжкої роботи. Руки в неї тендітні, як у дитини. І вся вона тендітна, як дитина. Не худа, а пухкенька, як дитина. Руки, ноги, м’язи — все в неї тендітне й округле, мов у дитини. А стан тоненький. І коли вона зводиться, коли ходить чи повертає голову або руку, то… — цього не висловиш… на неї мило дивитись. Вона зграбна, мов чепурний човник, — саме так. І кожен її порух також скидається на порух чепурного човника, що лине тихою водою або пірнає в білі, бистрі та люті хвилі. Дуже приємно дивитись на неї.

Чого вона їде до Клондайку, сама-самісінька, з такою силою грошей? Не знаю. Другого дня беру та й питаю її. Вона сміється й каже: «Ситко Чарлі, це не твоя справа, я дала тобі тисячу доларів, щоб ти довіз мене до Доусона. От і вези». Ще за день питаю, як її звати. Вона знов сміється, а тоді каже: «Мері Джоне мене звати». Я не знаю, як її звати, знаю одне, що не Мері Джоне.

На човні дуже холодно, і через холод їй часом тоскно. А часом їй веселіше, і вона співає. Голос її наче срібний дзвіночок, і мені так гарно, немов у церкві місії Святого хреста. І коли вона співає, мені прибуває снаги, і я веслую, як чорт. Тоді вона сміється й каже: «Як ти гадаєш, ми прибудемо до Доусона, поки річка стане?» Часом вона сидить у човні і думає про щось далеке. Погляд її робиться зовсім порожній. Вона не бачить ані Ситки Чарлі, ані криги, ані снігу. Думки її витають хтозна-де. Дуже часто сидить вона так і думає про щось далеке. Інколи, як вона замислиться, обличчя в неї стає таке, що краще й не дивитись: як у людини, що хоче вбити іншу людину.

Останній день перед Доусоном випав дуже поганий. Суцільна крига попід берегами, а на стромині