Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

— шерех. Я не можу веслувати. Човен обмерз. До берега теж годі добратися. Одне слово, скрута. Весь час пливемо Юконом серед криги. Вночі крига дуже гуркоче. А тоді стає, човен опиняється, все опиняється. «Підемо до берега?» — питає жінка. Я відказую, що ні, ліпше почекати. Помалу все знову рушає вниз за течією. Багато снігу. Нічого не видко. Об одинадцятій вечора все знов стає. О першій знову рушає. О третій стає. Човен розтрощило, як шкаралупину з яйця, але він не тоне, не пускає крига. Десь виють собаки. Ми чокаємо. Спимо. Помалу надходить ранок. Сніг більше не падає. Річка скована кригою, але це вже Доусон. Човен розбився і став біля самого Доусона. Ситка Чарлі таки допровадив дві тисячі листів, скориставшись останньою подою.

Жінка найняла хату на пагорбі, і цілий тиждень я її не бачив. Коли це одного дня вона приходить до мене: «Чарлі,— каже вона, — чи не згодишся ти працювати в мене?

Поганяючи собак, лаштувати, табір мандрувати зі мною?»

Я кажу, що заробляю багато грошей перевозом пошти. А вона мені на те: «Чарлі, я платитиму тобі більше». Я кажу, що рудник заробляє п'ятнадцять доларів на день. Вона ж каже: «Тобто чотириста п'ятдесят доларів на місяць». Але я кажу: «Ситка Чарлі не рудник». Тоді вона каже: «Я розумію, Чарлі. Я платитиму тобі сімсот п'ятдесят доларів щомісяця». Це добра ціна, і я йду служити до неї. Купую для неї собак і санки. Ми мандруємо через Клондайк, Бонанзу й Ельдорадо, через річку Індіяну до Сірчаного струмка, й у глиб Канади, і назад через межиріччя до Золотого Дна, до Золотого Розсипища і знов до Доусона. Вона все чогось шукає, а чого, я не знаю. Диво, та й годі. «Чого ви шукаєте?» — питаюсь я. Вона сміється. «Може, золота?» — допитуюсь. Знову сміється, а тоді каже: «Це не твоя справа, Чарлі». Після того я вже ніколи нічого не питаю.

Вона має маленький револьвер і носить його, застромивши за пасок. Інколи в дорозі вона вчиться стріляти з нього. Я сміюся. «Чого ти смієшся, Чарлі?» — питається вона. «Нащо ви граєтесь цим? — відказую я. — Воно ж негодящо. Замале. Це дитяча цяцька». Коли ми повертаємо до Доусона, вона просить мене купити їй доброго револьвера. Я купую кольта сорок четвертого калібру. Він дуже важкий, але вона весь час носить його за паском.

До Доусона прибуває чоловік. Звідки він узявся, я не знаю. Знаю тільки, що він чечако, або, як ви кажете, паничик. Руки в нього такі самі тендітні, як і в неї. Тяжкої роботи він ніколи не зазнав. І весь такий тендітний. Зразу я гадав, що, може, то її чоловік. Але ж ні: занадто молодий. І на ніч вони стеляться нарізно. Йому десь років з двадцять. Очі в нього блакитні, чуб русявий, маленькі вуса теж русяві. Зветься він Джон Джонс. Може, то її брат? Не знаю. Я більше не питаюся ні про що. Тільки думаю собі, що його ім’я зовсім не Джон Джонс. Інші кличуть його містер Гервен. Певне, то теж не його ім’я. І не думаю, щоб вона була міс Гервен, як її інші називають. Мабуть, ніхто не знає їхніх імен.

Якось у Доусоні я сплю собі вночі. Він будить мене та й каже: «Запрягай собак: ми виїздимо». Я вже більше ні про що не питаюся: запрягаю собак, і ми рушаємо. їдемо вниз Юконом. Надворі ніч, листопад місяць і дуже холодно — шістдесят п’ять під нулем. А жінка вона тендітна. Та й він нівроку тендітний. Холод пекучий. Вони швидко потомились. Аж плачуть нишком з холоду. Я закидаю помалу, що краще б отаборитись. Коли ж ні, кажуть їхати далі. Тричі пропоную, що краще б стати табором та відпочити, але щоразу вони велять їхати далі. Більше я не кажу вже нічого. І весь час, день у день, одне й те саме. Вони дуже тендітні. Подеревіли й послабли. Не звикли до мокасинів і тяжко намулюють собі ноги. Вони шкутильгають і хитаються, мов п’яні, плачуть нишком, але в одно велять: «Гайда вперед! їдьмо далі!»

Наче божевільні, чи що. Весь час рвуться вперед і вперед. Чого рвуться, не знаю. Женуться вперед, та й годі. Чого вони шукають? Або я знаю? Золота — ні. Видко по них, що ні. Та й самі розкидають силу грошей. Але я вже ні про що не питаюся. Роблю те, що велять, бо я дужий у дорозі, та й добре мені платять.

Добуваємося до Серкл-Сіті. Того, чого вони шукають, і тут немає. Ну, гадаю собі, тепер ми спочинемо й дамо собакам спочити. Та ми не спочиваємо, ані дня не спочиваємо. «Гайда, — каже жінка до чоловіка. — Рушаймо!» І ми рушаємо. Від Юкону мандруємо на захід, через межиріччя спускаємось до країни Танана. Там надибуємо нові золоті копальні. Але того, чого вони шукають, там немає. І ми знов повертаємо до Серкл-Сіті.

Дорога тяжка. Кінець грудня. Дні короткі. Дуже холодно. Одного ранку випало сімдесят під нулем. «Краще б сьогодні не йти, — кажу, — бо мороз опаде нам груди й застудить вершки легенів. По тому прийде лютий кашель, а навесні, може, запалення легенів». Та вони чечаки. Вони не розуміють, що то дорога. Вони скидаються на трупи, такі змучені, а в одно правлять своє: «Далі! Гайда далі!» І ми йдемо далі. Мороз таки дістався до їхніх легенів, і починається сухий кашель. Вони кашляють так, що аж сльози ринуть їм з очей. Коли смажиться сало, вони тікають від огню й по півгодини кашляють на снігу. Приморожують вони собі й щоки, шкіра чорніє та лущиться. А там чоловік відморожує великого пальця, так що кінчик от-от відпаде, і мусить пильно його обмотувати, щоб держати в теплі. І часом, коли мороз аж надто допікає і палець дуже мерзне, він скидає рукавицю й засовує руку між ноги до голого тіла, щоб угріти того пальця.

Ми доплентуємось до Серкл-Сіті, і навіть я, Ситка Чарлі, втомлений. Саме свят-вечір. Я танцюю, п’ю вино і всіляко розважаюся, бо завтра Різдво і ми відпочинемо. Коли ж ні. П'ята година ранку.

Різдвяного ранку. Я проспав всього лише дві години. А чоловік стоїть уже біля мого ліжка.

«Іди, Чарлі, запрягай собак. Ми вирушаємо». Я, здається, казав, що більше не питаюся пі про що. Вони платять мені сімсот п'ятдесят доларів місячно. Вони мої господарі. Я служник їхній. Коли б вони мені