Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

Вони дуже знемоглися. Вони здолали багато сот миль, а самі нічого не тямлять у мандрівці на півночі. До того ж іще й кашель у них дужо поганий — сухий кашель, через нього дужа людина лається, а слабка плаче. Але вони не спиняються. Щодня далі. Не дають собакам спочити. Раз у раз купують нових собак. На кожній стоянці, в кожному форті, в кожному індіанському селищі велять випрягати потомлених собак і запрягати нових. Грошей у них сила, грошей без кінця-краю, і вони сиплять ними, наче половою. Чи вони не при своєму розумі? Інколи мені здається, що то нечистий жене їх далі й далі, все далі. І що ж вони сподіваються знайти? Певне, що не золото. Вони ні разу не копнули землю. Я довго про це міркую. Тоді надумуюсь, що вони шукають якогось чоловіка. Але кого? Ми його ніде не бачимо. А проте вони скидаються на вовків, що женуться за здобиччю. Та на якихось кумедних вовків, тендітних вовків, чи то пак вовченят, що не тямлять, як мандрувати на півночі. Уві сні вони стогнуть уголос. Авжеж, уві сні стогнуть і охкають з тяжкої втоми. А вдень, коли шкутильгають снігом, то нишком плачуть. Кумедні вовки.

Ми переходимо Форт Юкон. І Форт Гамільтон, і Мінук. Настав січень, ось і він минає. Дні короткі. Розвидняється

О дев’ятій, а о третій уже смеркає. І холод, аж страшно. Навіть я, Ситка Чарлі, змучився. Чи вони гадають гнатися отак без кінця? Не знаю. Але ж пасу очима дорогу — може, вгледжу того, кого вони шукають. Одначе мало хто трапляється дорогою. Часом ми перебігаємо цілу сотню миль і ніде не бачимо знаку життя. Усюди тихо-тихо. Ніде ані шелесне. Часом паде сніг, і ми скидаємось на мандрівних привидів. Часом ясно, і в полудень з-за пагорбів на півдні на нас якусь хвилину дивиться сонце. На обрії палахкотить північне сяйво і витанцьовують примарні сонця, а в повітрі новію морозяної мигички.

Я, Ситка Чарлі, дужий чоловік. Я народився в дорозі і в дорозі перебув усе своє життя. Але тих двоє вовченят мене замучили. Я змарнів, наче виголоджений кіт, і радію, коли стелюся на ніч, а вранці підводжуся такий самий стомлений. Одначе ми й далі вирушаємо ще перед світом і їдемо, поки пітьма не опаде нас у дорозі. А самі вовченята! Коли вже я скидаюся на виголодженого кота, то вони худі, мов коти, що зроду не їли й давно вже мали б поздихати. Очі їм глибоко позападали і часом блищать, наче в гарячці, а часом стають тьмяні й каламутні, як у мерців. Замість лиця — ями, мов печери в скелях. До того ж де-не-де шкіра почорніла і ятриться, бо щодня приморожується. Іноді жінка вранці каже: «Я не можу підвестись. Несила ворухнутися. Краще вже померти!» Тоді чоловік стає коло неї й каже: «Вставай, ми їдемо далі». І вони рушають. А часом чоловік не може підвестись, і тоді жінка каже: «Вставай, ми їдемо далі». І знову те само: ми їдемо все далі й далі.

Інколи на факторіях чоловік та жінка одержують листи. Я не знаю, що в тих листах. Але вони женуть якимось слідом, листи для них правлять за слід. Одного разу листа приносить індіянин. Я балакаю з ним віч-на-віч. Він каже, що листа дав йому якийсь сліпий на одне око чоловік і що той чоловік мандрує вниз Юконом. Оце й усе. Однак я вже знаю, що вовченята женуться його слідом.

Настає лютий. Ми здолали півтори тисячі миль. Ми вже близько Берінгового моря. Там шторми й хурделиці. їхати дуже важко. Добуваємося до Анвіка. її не бачив, але певен, що в Анвіку вони одержують листа, бо дуже хвилюються й підганяють: «Швидше! Гайда далі!»

Я кажу, що треба купити харчів. А вони відповідають, що їм треба їхати впорожні і якомога швидше. Харчів, мовляв, можна добути в хатині Чарлі Маккіна. Тепер я вже знаю, що вони правують на Велику стежку, бо Чарлі Маккін живе при ній, коло Чорної Скелі.

Перед тим, як вирушити, я перемовляюся зо дві хвилини з панотцем в Анвіку. Так, справді є такий сліпий на одне око чоловік, він проїздив тут і чомусь дуже квапився. Отже, тепер я напевне знаю, що вони шукають одноокого чоловіка. Ми покидаємо Анвік з малим запасом харчу і їдемо впорожні швидко, бо ще купили трійко свіжих собак. Їдемо добрим гоном. Чоловік та жінка наче сказилися. Ми вирушаємо ще раніше, та ще пізніше стаємо на ніч. Часом я обертаюся поглянути, чи не вмерли вони, ті двоє вовченят, — та вони опираються смерті. І женуться далі й далі. Коли їх опадає сухий кашель, вони притискають руки до живота і без кінця бухикають, скоцюрбившись на снігу. Не можуть ані йти, ані говорити. І так кашляють із десять хвилин чи з півгодини, аж тоді підводяться. На обличчі їм замерзають сльози, але від свого вони не відступаються і в одно кваплять: «Гайда далі!»

Навіть я, Ситка Чарлі, дуже знемігся і починаю думати, що сімсот п’ятдесят доларів — не дуже й багато за таку роботу. Завертаємо на Велику стежку. Вовченята нюшать свіжин слід. І в одно підганяють: «Швидше!» Чути лише: «Швидше!»

Собакам доводиться тяжко. У нас мало харчу; ми не можемо їх добре годувати, і вони охляли. А працюють вони тяжко. Жінка їх жаліє, і часто, дивлячись на них, аж плаче. Але нечиста сила, що сидить у пій, не дозволяє їй спинитись і дати собакам спочинок.

Нарешті ми наздоганяємо одноокого чоловіка. Він лежить на снігу при дорозі. У нього зламана нога. Через ногу він не міг влаштувати собі доброго захистку і вже три дні лежить на вкривалах, підтримуючи сяке-таке багаття. Коли ми його знайшли, він саме лаявся. Лаявся, як диявол. Ніколи ще я не чув, щоб хто так лаявся. Однак я був задоволений. Вони знайшли те, чого шукали, і тепер ми спочинемо. Але жінка каже: «Рушаймо далі! Швидше!»

Дивно мені. А одноокий чоловік каже: «На мене не зважайте. Лишіть тільки своїх харчів. Ви собі купите завтра в Маккіновій хатині. Пошлете його по мене, а самі їдьте далі».

Він інакший вовк, старий вовк, і так само