Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

одну має думку — далі! Отже, ми даємо йому свого харчу — його в нас лишилося небагато, — рубаємо дров на вогнище й рушаємо, забравши найдужчих його собак. Ми покинули одноокого чоловіка на снігу, і там на снігу він і помер, бо Маккін ніколи не прийшов по нього. Що то був за чоловік і чого він там опинився, я не знаю. Проте гадаю, що мої господарі багато йому платили, як і мені, аби він працював на них.

Того дня й тієї ночі ми не мали чого їсти. А другого дня їхали дуже швидко і геть знесиліли з голоду. Потім ми досягли Чорної Скелі, що бовваніла за п’ятсот футів від стежки. То було надвечір. Смеркало, і ми не могли знайти Маккінову хатину. Полягали голодні, а на ранок знову заходилися шукати. Її не було. Чудна річ! Адже всім відомо, що Маккін жив у хатині при Чорній Скелі. Ми були близько узбережжя, де віють сильні вітри й де багато снігу. Довкола вітер понамітав снігові кучугуриська. Я собі щось надумав і заходився розкопувати одну кучугуру, другу. Невдовзі я відкопую стіни, потім добуваюся до дверей. Входжу всередину. Маккін неживий. Помер, може, два тижні, а може, три. Захворів на щось і не міг вийти надвір. Вітер і сніг замели хатину. Він поїв усе, що мав, і помер. Я заглянув до комори, але харчів і там не знайшлося.

«Їдьмо далі», — промовила жінка. Очі в неї були голодні, а руку вона притиснула до серця, наче в грудях їй щось боліло. І, стоячи, вона хиталася, мов деревина од вітру. «Авжеж, їдьмо далі», — сказав і чоловік. Голос у нього глухий, наче крякання старого крука, а голод відібрав йому глузд. Очі стали мов жарини, і хитався він так, ніби от-от душа йому вилетить з тіла. Тепер і я промовив: «їдьмо далі!» Бо тільки ця думка опала мою душу, вона мов батожила мене протягом тих півтори тисячі миль, пекла вогнем. Мабуть, я також з’їхав з глузду. До того ж не було іншої ради, лиш їхати далі, бо ми не мали харчів. І ми рушили далі, не думаючи про одноокого чоловіка, що лишився на снігу.

Велика стежка безлюдна. По два й по три місяці тудою ніхто не мандрує. Стежку замело снігом, і не видко було, щоб хто йшов нею в один бік чи в другий. Щодня віяв вітер і падав сніг, а ми щодня йшли, і шлунки наші точив голод, і тіло слабшало з кожним кроком. Потім жінка почала падати. А далі й чоловік. Я ще не падав, але ноги мої обважніли; я раз у раз спотикався й заточувався.

Остання лютнева ніч. Я вполював трьох куріпок з її револьвера, і ми трохи підживились. Але собакам нема чого їсти. І вони заходжуються гризти шкуратяні посторонки. Я мушу розганяти їх кийком та вішати посторонки на дерево. Цілу ніч вони виють і пориваються до того дерева. Та ми не зважаємо на них. Ми спимо, як мертві, а вранці зводимось, як мерці з могил, і рушаємо далі стежкою.

Перше березня. Того ранку я помічаю слід чоловіка, що за ним женуться вовченята. Година ясна й холодна. Сонце затримується на небі довше, а примарні сонця спалахують обабіч нього. Повітря яскріє від морозяної куряви. Сніг уже не сипле, і я бачу свіжі собачі сліди та смуги від полозків. Із запрягом іде одна людина, і по слідах знати, що вона знесилена, їй нема чого їсти. Вовченята, забачивши свіжий слід аж нетямляться з хвилювання. «Швидше! кваплять вони. — Швидше, Чарлі!»

Але наш поспіх дуже повільний. Весь час чоловік та жінка надають. А як котре сідає на санки, то знемагають і падають собаки. Та й холод такий, що якби вони їхали санками, то позамерзали б, голодна ж бо людина легко замерзає. Коли жінка падає, чоловік її підводить. А то, бува, вона допомагає чоловікові підвестися. Часом вони падають обоє і не можуть підвестись. Тоді я мушу підводити їх, бо вони самі не повставали б і так би й померли на снігу. Мені тяжко панькатися з ними, бо й сам я дуже знемігся і ще мушу підганяти собак; а вони, знесилівши, зробилися дуже важкі. Я теж починаю раз у раз падати, і мені нема кому помогти. Я мушу вставати сам. І так весь час: я падаю, підводжуся, помагаю їм і підганяю собак.

Увечері я впольовую тільки одну куріпку, і ми дуже голодні. Але чоловік питає: «Коли ми вирушимо взавтра, Чарлі?» А голос у нього глухий, наче з могили. «Ви завше кажете вирушати о п’ятій годині», — відповідаю я. «Завтра вирушимо о третій», — велить він. Я гірко сміюся і кажу: «Ви ж мертва людина!» А він знову своє: «Завтра вирушимо о третій».

І ми таки вирушаємо о третій, бо я ж працюю на них, і що вони мені загадають, те я й роблю.

Погода ясна, холодна, вітру немає. Як починає світати, то стає далеко видно. Довкола глибокий спокій. Не чути нічого, хіба що стукіт власного серця, і серед глупої тиші воно б’ється дуже голосно. Ми йдемо, як сновиди, аж доки падаємо; тоді усвідомлюємо, що мусимо звестись, і знов бачимо перед собою стежку та чуємо, як стукотить серце. Отак бреду я сновидою, і мені спадають чудні думки. «Нащо живе Ситка Чарлі? — питаюся я сам себе. — Нащо Ситка Чарлі тяжко працює, ходить голодний і мучиться такою тяжкою мукою? Щоб заробити сімсот п’ятдесят доларів на місяць!» — склав я відповідь і зрозумів, що то дурна відповідь. Але то була правда. І після того я ніколи більше не журюся грішми. Від того дня спала на мене велика мудрість. Немов яскраве світло сяйнуло мені, і я навіч побачив і зрозумів, що не для грошей живе людина на світі, а для щастя, якого не можна ні віддати, ані купити, ані продати, і що воно дорожче за всі скарби світу.

Рано ми добуваємось до місця останньої ночівлі того чоловіка, що йде поперед нас. Сліди вбогого пристанку голодної та безсилої людини. На снігу лежать клапті від укривал та простирал, і я здогадуюсь, що сталося. Його собаки поїли посторонки, і він поробив нові з своїх укривал.

Чоловік та жінка впивають ся поглядом у ті клапті. Я дивлюся на них, і мені мороз іде поза шкірою, наче від холодного вітру. їхні очі, божевільні з утоми й голоду, горять, мов