Читати книгу - "Дивовижна історія Мері Стенз"

не треба було про це дізнаватися, — відказав Віллербі, заглядаючи в свої нотатки. — Дарк сам доручив Лорі Смайт зайняти це місце, як тільки в “Гардіані” з’явилося оголошення фірми “Черіл”. У звіті про все це детально говориться. Він, можна сказати, робив точнісінько те саме, що й ви: шукав просту дівчину, яка могла б підійти для вашого досліду. Через театральне агентство познайомився з кількома статистками і зупинив свій вибір на міс Смайт, чи, краще сказати, міс Стенз. А тоді вона звернулася з листом до фірми “Черіл”, як і всі інші. З примхи долі вийшло так, що саме вона дістала це місце, і “Очевидець” мав свого агента у вашому стані. Дівчина; яку_ви найняли, насправді працювала на їхній журнал, та й досі працює.

— Де цей звіт? — сердито запитав Фасберже.

— У шухляді письмового столу в Дарковій квартирі, — спокійно відповів Віллербі.

Фасберже роздратовано грюкнув кулаком по столі.

— Ви повинні були його знищити, містере Віллербі! Або принаймні забрати й віддати мені.

Віллербі рішуче похитав головою.

— Крадіжка не входить у мої обов’язки, містере Фасберже. Якби звіт про “Врододій” зник з шухляди. Пол Дарк негайно запідозрив би нас. Втрутилася б поліція, і ви мали б дуже неприємний розголос у газетах. Краще діяти обережно.

— Згодна з вами, — сказала місіс Белл, пильно розглядаючи свої рожеві нігті. — Мені здається, нам треба вирішити, що робити з цим звітом і з самою дівчиною.

— Тепер ми нічого не можемо вдіяти, — розлючено мовив Фасберже. — Ми вже вгатили в це кругленьку суму, й тому не можемо дозволити собі залишити його й почати все спочатку, та навіть коли б зробили, так, це все одно нічого б не змінило — адже “Очевидець” міг би заявити, що він змусив нас визнати свою поразку, і став би перешкоджати всім нашим подальшим спробам досягти мети. Ми вже тримаємо цю панночку на припоні, отож припнемо її ще міцніш, щоб вона й кроку не могла ступити… А згодом просто позбудемось її.

— Позбудетесь? — зачудовано перепитав Віллербі.

— Відішлемо кудись, де вона не зможе нам зашкодити, і нехай собі робить кар’єру на своїй зовнішності. Зрештою, ми дали їй те, чого не дав “Очевидець”, — красу. Вона повинна зрозуміти, де лежить більш ласий шматок.

— Може, мені поговорити з нею? — запропонувала місіс Белл.

— Ні, — рішуче заперечив Фасберже, — Коли й дійде до розмови, я зроблю це сам. А тим часом, мабуть, краще взагалі нічого не казати. Вони й не підозрюють, що ми про все знаємо, а це дає нам ініціативу. Що ж до того звіту…

— Чи не можна його знищити в такий спосіб, який ні в кого не збудив би підозри? — спитала місіс Белл, звівши очі на Віллербі. — Скажімо, пожежа в квартирі Пола Дарка. Адже пожежа — це чиста випадковість…

Віллербі неспокійно засовався на стільці.

— Боюся, що підпали — це не мій фах.

— Але ж такі речі можна влаштувати інакше. Зовсім не обов’язково встрявати в це особисто. Припустімо…

— Забудьмо про пожежі й насильство, — різко перервав її Фасберже. — Є простіші засоби полагоджувати подібні справи. Скажіть мені, хто видає “Очевидець”, чи не концерн “Стайн — Хеннінгер”?

— Так;— потвердила місіс Белл, — і ми вміщуємо чимало оголошень у різних виданнях цього концерну, в тому числі й в “Очевидці”. Можна пристрашити їх скасуванням…

— Оголошень не чіпайте. Ми не станемо вдаватися до погроз. Зрештою, це вдарило б по нас самих.

— Що ж тоді робити? Фасберже замислився.

— Поки що нічого. Річ у тім, що Чарлз Хеннінгер і я належимо до одного клубу — “Ділового клубу” на Пел-Мелі. Можливо, буде найкраще, коли я спокійно побалакаю з ним за добрим сніданком. Я певен, що Чарлз зрозуміє ті проблеми, з якими нам доводиться стикатись у промисловості й торгівлі, так само як я розумію його труднощі в керівництві видавничим концерном.

— І ви справді гадаєте, що вам пощастить вплинути на нього?..

Фасберже заперечливо підніс руку.

— Йдеться зовсім не про якийсь вплив. Усі ми конкуруємо один з одним у своїх галузях діяльності — ми мусимо це робити, щоб лишатися сильними й життєздатними. Іноді трапляється, що між нами виникають конфлікти з тих чи тих питань, Та керівні особи завжди можуть знайти спільну мову. Чарлз — голова концерну “Стайн — Хеннінгер”, і я певен, що він так само, як і я, схоче уникнути дріб’язкового конфлікту. Я зараз же подзвоню йому й запрошу поснідати зі мною в “Діловому клубі”. А тим часом… — Він швидко перевів погляд з місіс Белл на Віллербі. — Тим часом нічого не робіть.

Фасберже взявся за телефонну трубку.

— Дякую вам, містере Віллербі, за вашу пильність, — додав він. — Сподіваюся, ви й надалі доповідатиме мені про все, що визнаєте за потрібне.

— Звичайно, — озвався Віллербі.

Тон Фасберже раптом став офіційний.

— Бажаю вам успіхів, — мовив він, усім своїм виглядом показуючи, що розмову закінчено.

Віллербі зрозумів натяк і рушив з кабінету, слідом за ним вийшла й Аманда Белл.

Фасберже почекав відповіді чергової на комутаторі й сказав:

— З’єднайте мене з Чарлзом Хеннінгером, головою видавничого концерну “Стайн — Хеннінгер”.

Він із задоволеним виразом поклав трубку й зручніше вмостився в кріслі, чекаючи дзвінка чергової телефоністки.

То був добрячий з будь-якого погляду сніданок і до того ж доволі дорогий: розпорядники “Ділового клубу” давно вже зрозуміли, що вишуканість страв визначається солідними видатками. Фасберже щедро замовляв коктейлі та вина, і за столом весь час панувала щира, невимушена атмосфера. Дружня розмова переходила з кінних перегонів на політику, з місячних ракет на жінок, і в усіх цих питаннях Чарлз Хеннінгер виявляв неабияку обізнаність.

Хеннінгер був маленький жвавий чоловічок, років десь під шістдесят, випещений і бездоганно вдягнений, з округлим обличчям, наче перерізаним тонкими устами. Більш як за тридцять років перед тим він поступив на службу до невеличкої видавничої фірми, власником якої був Роджер Стайн і, розпочавши свій шлях як розсильний, невдовзі вибився в клерки, тоді в секретарі, аж поки, нарешті, ввійшов до складу ради директорів і став компаньйоном Стайна. Після смерті Стайна, під час війни, Хеннінгер зробився, по суті, поновладним самодержцем видавничої імперії “Стайн — Хеннінгер”, але він знався більше на бухгалтери, аніж на журналістиці. Його знайомство з друкарською справою обмежувалося віддрукованими на машинці аркушами фінансових звітів, а успіх того чи іншого журналу визначався лише тиражем та прибутками від рекламних оголошень. Він майже не знав в обличчя нікого з редакційних працівників, полишаючи оцінку їхніх здібностей на відповідальних редакторів. Найближчим його співробітником був головний бухгалтер