Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

— Бельгард, ти католик і мій друг. Скажи, чи справді я мушу зважитись на цей небезпечний стрибок?

Дворянин зрозумів короля й відповів:

— Величносте! Я певен, що вам не треба міняти віри. Ми й так вам служитимемо.

— Якби ж то справді,— прошепотів король.

— А зараз ви побачите мою кохану! — в захваті вигукнув його супутник.

Король підвів голову. По той бік лісистої долини, за шумливого річкою, за пагорбами, за хвилями барвистого листя серед верховіть на тлі синього неба мрів замок. Здаля такі замки, поки ми не роздивимось їх ближче, часто здаються нам повітряними. Покрівлі їхні блищать. Що нас там чекає? Вони захищені ровами й мурами, нагорі в них гармати, але по мурах спинаються троянди. Що чекає на нас у цьому замку? Жерущий неспокій через ворогів і страх перед зміною віри — все це робило короля сприйнятливим до передчуттів. Він зупинився, сказав, що вже занадто пізно, й хотів був завернути назад. Та Бельгард узявся вмовляти Анрі, бо йому хотілося, щоб володар похвалив його незрівнянний скарб. Король почув про пурпурові губи, між якими біліють перлини, і про щоки, схожі на лілеї й троянди, — лілеї, одначе, переважають, і так само біле все тіло, перса з мармуру, плечі — як у богині, а ноги — як у німфи.

Король дав себе умовити, і вони поїхали далі.

Замок височів за ровом і звідним мостом. Головний будинок і два висунуті уперед крила; на кожному — ажурна вежка. Середня будівля мала два поверхи, високий дах, відкриту колонаду, масивний портал, круг вікон — оздобні лиштви. Колись суворий, тепер замок був вишукано прикрашений; повсюди плелися троянди, і подекуди ще осипались останні квітки.

Король зачекав надворі, а його супутник увійшов. У глибині вестибюлю піднімалися двома крилами викруглені сходи. Герцог де Бельгард пройшов попід ними в залу, до якої з садка позад замку падало зеленаве світло. Ось він повернувся; поруч нього йшла молода темноволоса дама в жовтій сукні, гаптованій віночками з троянд. Швидко й легко вона випередила герцога й низько схилилась перед королем. У тій скромній поставі вона, одначе, позирала на нього лукавим поглядом. Примружені очі ніби підказували: не треба сприймати скромність цієї гарненької жіночки занадто поважно; та король і не мав такого наміру. Він зразу сказав:

— У вас стільки принад, мадемуазель, що ви, безперечно, та сама, заради котрої мій перший стайничий учащає сюди. Мої сподіванки не були надмірні.

— Ви гарно говорите, величносте, говоріть же й далі. А ваш головний стайничий тим часом пошукає мою сестру. — І вона відступила назад, до вестибюлю. Король пішов за нею.

— То ви — Діана! — вигукнув він, удаючи здивованого. — Тим ліпше. Ви вільні. Ми порозуміємось.

Вона не забарилася з відповіддю:

— Я ніколи не буваю зовсім вільна. Та хто хоче зі мною порозумітись, той має бути досвідченим. А знаєте, скількох жінок треба спізнати для цього? Двадцять вісьмох.

Саме стількох коханок поголоска приписувала королю — не рахуючи побіжних захоплень. Вона була добре обізнана, а до того ж виявила дотепність.

— От і чудово, — сказав і він, уже міркуючи, як би домовитися з нею про побачення. І в ту мить угорі на сходах з'явилась жіноча постать.

Вона саме опускала ногу на верхню сходинку. Погойдувалась розіпнута на обручах сукня з зеленого оксамиту. Згори лилось надвечірнє сонце, і в ньому сяяли золоті коси й мінились уплетені в них перли. Король аж сіпнувся вперед, тоді завмер, і руки його повисли безвладно. Так подіяв на нього ще не звіданий чар тієї, що спускалася сходами. «Іде, наче фея… наче королева», — подумав король, ніби ніколи не бачив бридких королев; але ж він почував себе наче в казці. Як добре, що вона по-дитячому несвідомо робить усе так, ніби фея й королева! Одна її рука підтримувала разок перлів, друга ковзала по поруччю — і як зграбно погойдувалося, спускаючись зі сходинки па сходинку, її тіло! Кожен крок — справжнє диво рівноваги й розкутості, пружності й величі, все воднораз; король іще ніколи не бачив, щоб людина не йшла, а пливла.

Він стояв у тіні, вона його не бачила — чи взагалі не знала, що він тут. Бельгард розминувся з нею, він надто поквапно рушив угору не тим крилом сходів, і вона сміялася з цього, повернувши голову живим, дитинним рухом. Так, вона забулася про все й аж стрибнула на дві сходинки вгору — поспішала до свого коханого. Але — мабуть, на його знак — зупинилась і, осяйна, знов попливла вниз. Король не чекав її, він задкував до виходу. Коли вона спустилась, він уже стояв перед порталом.

Із самого нутра його вмить піднявся якийсь схлип і, дійшовши до горлянки, здушив мову. Габрієль д'Естре підвели до нього, а він був німий. Перший стайничий випустив руку дівчини — він злякався. Йому зразу стало ясно, чого він накоїв. Королю відібрало мову, він, видно, вражений, приголомшений, прибитий жахом, — подумав Бельгард і глянув на свою кохану, чи не обернулась вона в Медузу. Та ні, вона лишалася дівчиною, такою, як і всі, тільки, звичайно, вродливішою за всіх, — це Бельгард знав якнайкраще. Власницька гордість не завадила йому визнати надмірним те враження, яке вона справила на короля, — не кажучи вже про те, що воно було небезпечне.

Габрієль опустила перед королем вії — довгі, темні, вони аж кидали тінь на світлі щоки. Жоден погляд, жодна усмішка не викликали в короля думки, що її скромна поведінка умисна. Ця жінка по думала про те, щоб йому сподобатись чи привернути його увагу, — нібито біла злотокоса богиня може її не привернути! Чи вона це розуміла? Коли так, то їй просто байдуже. Король зітхнув і, попросивши це небесно видиво не бентежитись через нього, кивнув у бік свого стайничого. А той узяв дівчину за руку й підвів на кілька кроків — під мур, де ще осипалися троянди.

Діана сказала:

— Тепер, величносте, ви будете сліпі до всіх моїх принад, але я добра сестра.

Він квапливо спитав, чи є ще хто в домі, крім них двох. Вона відповіла — нема: батько кудись подався верхи, а тітка поїхала каретою в гості. Тітка? Він звів брови.

— Пані де Сурді,— пояснила Діана, і цього йому вистачило: він чудово