Читати книгу - "Биті є. Макар"

– Ну… Звісно що, – говорила Марта миші. – Собі генерала. Сасуньку – для серця.

– Так бери генерала! – наказувала миша. – Чи, думаєш, до скону чекатиме?

Марта знічувалася: ото біда. Був Баклан полковником, став генералом. Дружину покинув, переселився в квартиру на розі Саксаганського й Горького й одного запального вечора запропонував:

– Іди за мене, лялечко.

– Дайте хоч подумати, пане полковнику, – за звичкою ляпнула Марта.

– Генерал! – поправив Баклан. – Думай швидко, Марто. Як в армії. Генералові пристойну пані треба поруч мати. А ти… саме така!

Чи не вразив! Марта мізки на нитки порвала, усе гадала: і що робити? Генерал, звісно, файно, та під ним Марті – трудитися й трудитися, як тій хвойді. А з Сасунькою ж – розкоші. Бавить Марту, мов принцесу. І скільки їй того щастя лишилося? Кілька років… А потім уже і шкарпетки плести можна. Із генералом. Оце якби вмовити Сашка, щоби погодився на Мартин шлюб. Наче для діла гарно. Для них обох. Жив би собі й далі в апартаментах біля цирку, генеральша би до нього виривалася…

– Чорта з два! – зметикувала. То поки Баклан з нею потайки зустрічається, за інших не питає. А як уже на білий день вийдуть, він Мартині сердечні справи за мить вирахує.

– А він же й у відрядження може поїхати, – сама собі надію. Розбереться з генералом. їй би Сасуньку не втратити. Стільки оце в нього серця вкладено… І грошей.

Закинути вудку вирішила на свіжому повітрі – озеро, оленина, вино, лебеді… Із самого ранку мізки сушила: як сказати? Що відповість? А як скаже: обирай?! Марта не збреше: тільки Сашко! Жахнулася! То вона уже вибрала? Для чого ж розмова? А для того… Нерви коханцеві полоскотати! Аби знав, як за нею генерали впадають. Хай цінує, бо щось… гризе і гризе в серці.

Так знервувалася, що вирішила, як завжди перед важливими справами, вимолити помочі в Бога. Прибила пишну зачіску темною хустинкою, побігла до Чорнобильської церкви, що з Русанівки до неї найближче – через місток, залізничну колію і двісті метрів звичайного асфальту. Хай Господь допоможе, щоби Мартині перспективи вдало поєднувалися з Мартиними сердечними хотіннями. Хіба багато просить?

Богові, певно, оті Мартині прикрощі в печінках. Не дійшла до храму. По містку – дріб-дріб. Залізничну колію козою. На асфальтівку вискочила, через порожню пляшку перечепилася, упала – нижче коліна кістка хруснула.

– Закритий перелом, – байдуже повідомив лікар у приймальному відділенні лікарні швидкої допомоги.

Макар вухам не повірив!

– Правда? – перепитав на радощах. Зиркнув на Гурмана й аудиторів – дивилися на нього із цікавістю. – Тобто… Біда! Як же так?! Допомога потрібна? Я буду! Обов'язково! У мене тут аудит… Як тільки зможу…

– Я уже вдома, – простогнала Марта у слухавку. – Гіпс наклали, нога дерев'яна. Я тепер і з дому вийти не зможу.

– Вдома? – насторожився. Зиркнув на бухгалтера й аудиторів. – На Русанівці?

– На Русанівці…

– Буду, – зітхнув із полегшенням. Доля допомагала, як найнялася. Мало того, що Марта гарантовано не вийде з дому, тепер і для аудиторів аргумент має.

– Іване Маркевичу, – бухгалтеру значущо. – Сподіваюся, ви і без мене надасте аудиторам усі необхідні документи. Я – як знав. Зранку усе підготував.

– Що трапилося, Олександре Миколайовичу? – не втримався цікавий Гурман.

– Мама! – ляпнув. – Ногу зламала…

– Господи, Боже ти мій! – схопився за серце сентиментальний Гурман. – Біжіть, біжіть! Я сам тут…

– Безумовно! – відповів механік уже від дверей свого кабінету, де і товклися аудитори з бухгалтером.

Серце калатало: оце фарт! Вискочив у приймальню… Йому назустріч сунув Боря Рудь. Ніби такий, як і завжди. А нібито й ні…

– Боря?… Поспішаю. Давай, коротко.

Рудь мовчав.

Макар примружився, глянув на журавля уважніше.

– Ти набухався, чувак?

Рудь закліпав оченятами під окулярами. Непевно смикнув рукою і раптом закричав фальцетом:

– Покидьок! Залиш Нані у спокої! Ти… Ти її не гідний! Ти – скотина! Ти у гуртожитку… Я пам'ятаю, як ти в принципі ставишся до дівчат! Для тебе немає нічого святого! Ти… Якщо ти скривдиш Нані, я тебе знищу! Я тебе… розорю і пущу голим по світу! Я тебе попереджаю вперше й востаннє – залиш Нані! Вона гідна кращого, а ти…

Макар розмахнувся. Трах журавля в клюв. Боря хитнувся і впав на підлогу.

– Олександре Миколайовичу… – Борині волання змусили переляканого Гурмана визирнути з кабінету. – 3 вами усе гаразд? Хто це? Що сталося?

Макар обернувся до бухгалтера, позаду Боря корчиться: «Сука! Ах ти ж сука…»

– Продовжуйте! – процідив.

Іван Маркович закивав слухняно, зникнув у кабінеті, дверцята прикрив аж занадто обережно. Макар присів біля Рудя, видихнув із прикрістю:

– Ну… І якого біса, Борю? Тобі що до Нані?

– Пішов ти, виродок… – Боря сидів на підлозі, витирав кров з розбитої губи. – Ти… не розумієш! Нані… Вона особлива. Тобі ніколи її не зрозуміти! Ти не зробиш її щасливою, ти… тільки занапастиш її. Як інших!

– Я люблю її, – сказав Макар.

Журавель зіп'явся на ноги, зиркнув із ненавистю. Макар підхопився, учепився в Борю.

– Ну зачекай, зачекай… Що з тобою? Що за істерика, мать твою?

Боря набундючився:

– Ти не розумієш! Я… заради Нані…

– Ну. Це я вже зрозумів. Такі справи, чувак. Я ж у тебе Нані не відбивав. Якби вона була з тобою, я би ніколи… Чуєш, ніколи…

Боря поправив зламані окуляри, зиркнув на механіка збентежено.

– Що вона в тобі знайшла?

– Сам не знаю, – засміявся Макар. – Щастить… Мені просто щастить, Борю.

– А я твоє везіння нанівець зведу, Макаров! Розповім усе Ярославу Михайловичу. Він з тобою швидесенько розбереться. Буде тобі й Нані, і держзамовлення…

– Рудю, не сци! Я би сам розповів. Клянуся мамою. Нані просила тата не тривожити…

– Нані?

– Нані. Думала, що я з нею… заради держзамовлення. Маячня! У мене тих держзамовлень ще буде – як багнюки під нігтями тракториста, а Нані… Нані… Твоя правда. – Раптом захвилювався, розчулився. – Борько! Давай бухнемо! За Нані. Щоби їй щастя…

Рудь смикнув головою: ні!

– Ярослав Михайлович чекає на тебе.

– Жартуєш?

– …За годину. У «Царському казані».

– Де це?

– В районі Собачого гирла.

– А де Собаче гирло?

– Сам шукай, – смикнувся Рудь, вискочив із приймальні.

«Двадцять на дванадцяту». – Механік глянув на екран мобільного, лють хвилями.

– Новаковський, сволота! Якого біса? Чому саме сьогодні?!

Стіл круглий, а ілюзії навіть найменшого примарного об'єднавчого кола катма й шукати. Новаковський і Макар сидять один навпроти одного. Вороги… Посередині – смажена гуска, така велика, ніби Різдво. На її перерізаному горлі