Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

– Де ти? Де ти, Горане?! Благаю! Дозволь побачити тебе!

– Ти завжди була надто гордовитою і надто прекрасною для того, аби бути просто щасливою. Що ти робила після того, як я… щез?

– Майже рік не виходила з дому. А потім… Пішли на війну і повернулися наші воїни. Зістарилася і померла мама. За нею тато. Стали руйнуватися наші гори, а я все цвіла! Та від радості не лишилося й краплини! Жах, вічний жах… Я хотіла зрозуміти, що відбулося, потайки стала випробовувати еліксир на людях. Я ще не знала, що еліксир вбив тільки мою смерть, для інших – він лише неприємна недієва настоянка.

– Не настільки він недієвий, як ти думаєш, – мовив Горе. – Всі, хто скуштував хоч краплю еліксиру, живі…

– Не може бути! – приголомшено прошепотіла Міліца.

– Я ж живий… – сумно усміхнувся Горе. – Живі й інші. Тільки перестали бути людьми. Вони стали… птахами, зміями, звірами, рибами і навіть… тарганами. Той, хто боявся висоти, став легкокрилим птахом. Хто рубав з плеча, став хитрою змією. Базікала перетворилися на мовчазних риб. А відчайдухи, що горіли жаданням померти за Вітчизну, отримали тарганячі лапки…

– Ти… – Міліца затремтіла. Хиталася, коліна підгинался.

– …Тарган, – видихнув Горан. – Живу у вусі чорнявого юнака на ім’я Ілія. І звати мене тепер… Горе. Непогане ім’я для воїна, чи не правда?

Міліца упала на підлогу.

– Я хочу померти, – прошепотіла.

– Я теж, – мовив Горан-Горе. – Та ти прирекла нас на вічне життя…

Міліца так довго нерухомо лежала на підлозі, що Ілія навіть подумав: Бог змилувався, прибрав бідаху. Та жінка раптом важко підвелася. Пішла до ліжка, на якому лежав Ілія.

– Я хочу бачити тебе, Горане, – прошепотіла пристрасно.

На середину мочки Іліїного правого вуха виліз маленький чорний, як смола, тарган. Кумедно перебирав лапками, крутив вусами. Міліца з роду Црноєвичів заплющила очі.

– Прости мене, любове моя! Прости мене, Горане!

– Йди… – попросив Горан. – Я більше ніколи не потурбую тебе. І ти більше ніколи не побачиш мене. Я насмілився поговорити з тобою тільки заради того, аби сказати: я люблю тебе. Йди, Міліцо з роду Црноєвичів. Благаю. Ти ж знаєш: вічне життя не відміняє жодного з людських страждань.

Жінка усміхнулася скорботно.

– Тепер у моєму жахливому вічному житті з’явився хоч якийсь сенс. Страждати і вічно вимолювати у тебе прощення, коханий мій! Прощавай, Горане з роду Івановичів. Прости за вічність.

– Прощавай, Міліцо з роду Црноєвичів. Я… люблю тебе.

Жінка розчахнула двері навстіж. У золотаве тепло дома увірвалася нічна прохолода. Міліцо підхопила важку торбу, понесла надвір. Повернулася по другу. Не стала збирати її. Як була напівпорожня, таку й потягла з дому.

Ілія краєчком ока спостерігав за жінкою, серце не вміщало всього болю Міліци і Горана, рвалося, ридало: бідолашні, бідолашні…

А надворі Міліца покидала торби на міцний візок, сама сіла. Чи то наказала, чи то попросила білого коня:

– Поїхали…

Ілія боявся поворушитися. До біса сильно хотілося підвестися хоча б для того, аби зачинити двері. Та незрозуміла сила не дозволяла. Затуляла очі. І вдруге за цю дивну ніч Ілія забувся неспокійним тривожним сном.

Ілія і Гоцик прокинулися одночасно. Від холоду. Ілія не пам’ятав нічної розмови Горана і Міліци. Були важливіші справи. Підскочив до рюкзака, розкрив поспіхом, уже хотів було переховати шкатулку в труси – слава Богу, ще на місці, – та озирнувся: на лавці сидів Гоцик, глузливо спостерігав за Ілією.

Ілія закляк зі шкатулкою в руці, повів очима – де господиня?! При ній Гоцик не посміє – і очам не повірив: Матір Божа! Та що ж це знову?! Дежа вю. Було… Коли уперше перетнувся з Гоциком у білій хаті на півдні Польщі, на ранок у вправній з вечора кімнатці теж оселилося спустошення.

От і тут… Павутиння, холод, забуття. Вкриті пилом цупкі портьєри похитуються край вікон, як мерці повішані. У вікна – день, невблаганне сонце б’ється у тьмяні дзеркала, а ті сумують, не віддзеркалюють світла. На кривому столику – важкий кутий свічник без жодної свічки. Підлогу, книжкову полицю, фоліанти у палітурках зі свинячої шкіри гризуть хробаки, так стараються – хрумкіт чути…

Ілія перелякано зиркнув на Гоцика.

Гоцик жваво підхопився з лави, підійшов до Ілії, вирвав шкатулку з його рук.

– Знайома шкатулка, – усміхнувся скептично. – Знайшлася?

Ілія почервонів до скронь. Зціпив щелепи, стиснув у кулаки порожні долоні.

– Геть несподівано… Я й не сподівався. Мріяв, зустрінемося і я обов’язково…

– Заткнися, – наказав Гоцик.

Підхопив свій рюкзак, поставив на стіл, почав діставати з нього речі, аби надійніше заховати Іліїне добро. Светр, шкарпетки, прошуто, немалий зливок золота…

Ілія побачив золото, забув про страх.

– Звідки у тебе золото, Гоцику? Міліца дала?

– Тобі що до того?

– Ні, ти скажи! Міліца?! Яка кепська баба! Мені не дала! А тобі… За що?! За які гарні справи?

– Щоб не вбивав тебе, – відповів Гоцик холодно, покрутив у руках невеличку гостру сокиру, сховав у рюкзак.

Ілія зіщулився. Опустив голову. Зиркнув на Гоцика із ненавистю.

– Віддай мою шкатулку, – прошепотів уперто. – У тебе он скільки золота!

– Пішов ти…

Гоцик повкидав добро до рюкзака, туди ж полетіла шкатулочка. Буцнув носком у двері, пішов надвір.

Ілія підскочив, ухопив рюкзак, побіг за Гоциком услід.

– Зачекай! Тільки два слова! – біг-спотикався.

– Відвали! – порадив Гоцик, прискорив крок. Йшов від міцних кам’яних будинків з жовтими черепичними дахами до розкішного оливкового гаю.

– Гоцику! Ну, прости! Так вийшло. Але я… Я знаю одну справу. Ми… станемо багатими. Як Крез!

– Ти уже давно крейзі, бухгалтер хрінов!

– Не смій! Ніколи не смій називати мене бухгалтером!

Гоцик зупинився, в’ївся в Ілію поглядом:

– Тата вбив?

– Ні… – Ілія обм’як, обтік, як м’яке морозиво. – Я не можу вбити людину.

– Чому?

– Він… далеко. Не тут. Я… збрехав, що йду… по його душу.

– Якого ж біса ти сюди перся?

Ілія знизав плечима, усміхнувся спустошено.

– А-а-а… пусте, – з благанням глянув на Гоцика. – Віддай шкатулку! То мамина шкатулка. Я повинен повернути її.

– Так ти, сука, у матері вкрав? – скептично констатував Гоцик.

Ілія визвірився вовком. Та вкусити не насмілився.

– А не задарма… Ясно тобі?! – фатально рухався до повторення помилки, яку вже вчинив після знайомства з Гоциком у Польщі біля хати на пагорбі. – Місце знаю… Там скарби. Поверни мою шкатулку! Я тобі за те… п’ятдесят відсотків скарбів віддам! Якщо підеш зі мною…

– Блін, ну ти йолоп хворий, – гидливо скривився Гоцик. – Тобі бухгалтера вбити треба, а ти