Читати книгу - "Закон Братів Капранових"

Відразу скажемо: книжка наша має непогану долю, вже шість років тримається серед лідерів продажу в книгарнях, вочевидь претендуючи на звання “лонгселера”, тобто краму, попит на який зберігається довго. Але попит цей за масштабом не виходить за межі “національних бестселерів”, обсяги продажів яких на українському ринку традиційно не досягають навіть десятої частини від якогось там “Гаррі Поттера” чи “Кода Да Вінчі”. Бо навіть якщо об’єднати всі твори Забужко, Андруховича та й самого Тараса Григоровича - реалізація цих книжок за рік не сягне і половини “Щоденника Бріджит Джонс”.

Невже ми настільки гірші?

Письменники частенько обговорюють цю ситуацію між собою та з журналістами. Причин називають багато - від зруйнування єдиної централізованої системи книготоргівлі до відсутності національної преси. Однак іноземні “шедеври” продаються в Україні у цих самих умовах, і продаються вдесятеро краще, ніж ми.

Безперечною є лише одна теза - наші книжки мало відомі українським читачам. Фахівці-маркетологи кажуть: бракує реклами. І ми погодимося. А потім подумаємо і засумніваємося. І от чому:

Усім відомо, що найуспішнішою книжкою в сучасній Україні був український переклад “Гаррі Поттера”. Читачі шикувалися у довгі черги, щоб першими прочитати нову частину пригод хлопчика-чаклуна. Загальний наклад усіх томів перевалив за вісімсот тисяч. Але чи вклали англійські власники авторських прав на твори Джоан Роулінг хоч копійку в рекламу свого дітища в Україні?

А навіщо? - За одеським звичаєм відповімо ми запитанням на запитання. Український читач був чудово поінформований про новий бестселер через наші, віт-чизняні ЗМІ, оскільки ті дисципліновано подають нам всі закордонні новини, особливо про так звані “світові” прем’єри. Наші мас-медіа задарма рекламують закордонну мистецьку продукцію просто для того, щоб мати авторитетний вигляд в очах читачів-глядачів-передплатників. І не звертають жодної уваги на прем’єри місцеві.

Світові культурні бренди сьогодні абсолютно безплатно рекламуються в Україні. Проте коли їхні виробники дозріють до того, щоб оплачувати місцеву рекламу, ситуація тільки погіршиться. Тоді вже національний інформаційний простір виявиться повністю закритим для нас, виробників локального культурного продукту. Кожен газетяр скаже: “Мені навіть Голлівуд платить, то й ви на дурняка не проскочите”.

Саме цей процес називається інформаційною глобалізацією. Ознаки його легко впізнавані: одна прем’єра на всю планету, одне світове турне, чітко визначений пантеон зірок, однаково популярних у всіх країнах, ті самі афіші в кінотеатрах Бразилії і Китаю, вітрини-близнючки книгарень Києва та Катманду. Віднині популярною в Україні може бути тільки “світова” література. І це зовсім не ознака якості, як можна попервах подумати. “Світова” - це швидше універсальність, якщо хочете, їстівність, яка дозволяє однаково добре зрозуміти книжку і неграм похилих років, і японцям. Основні її характеристики такі: знайома усім тематика, конвертована система цінностей, спрощена лексика, яка легко перекладається більшістю мов. Ознаки національної культури вітаються, але вони не повинні виходити за межі приправи, легкого колориту та екзотичних звичок героїв - інакше інвестори ніколи не вкладуть гроші у рекламну кампанію.

Протестувати проти цього - все одно, що з нагаєм іти проти танків. ЗМІ живуть за ринковими законами, а глобальна інформація обходиться дешевше і сприймається легше. Навіть якщо колись створять загальнонаціональну українську газету - вона швидко стане локальною ланкою глобальної системи розповсюдження інформації. Бо перш за все це економічно доцільно. То що, спробуємо агітувати медійників, аби вони відмовилися від прибуткових технологій? А може, просто тихо закриємо лавочку національної літератури, залишивши нащадкам тільки численні зображення сивовусого Тараса?

Стривайте, а як називається його книжка? “Кобзар”?

Здається, надто часте вживання вилущило з цієї назви первинний зміст. Кобзар - не звання. Кобзар - професія. І головне в ній - не кобза чи там бандура. Голов-не - ходити між людей і нести їм культуру просто до хати. Без телевізора, без газет - очі в очі, з вуст до вух. Дякуємо Вам, Тарасе Григоровичу, за підказку.

Кобзарі не підвладні глобалізації! І не тому, що національно свідомі. Тут інший механізм: спробуйте розповідати людям на вулиці про Шрека, хіба вас слухатимуть? А от якщо розповідь стосуватиметься чогось нового, що не лізе в очі з усіх екранів і бігбордів, тоді у вас є шанс. Триндіти за “світові” прем’єри кобзарям просто економічно невигідно!

Щоправда, комуністи постріляли наших кобзарів і тепер нема кому протистояти тиску глобальної культурної “уравніловки”. Єдиний вихід - братися до справи самим.

Письменнику! Хочеш донести свою книжку людям - відкидай інформаційних посередників і сам ставай кобзарем. Сьогодні це значно легше і приємніше, ніж колись.

Сучасному кобзареві зовсім не обов’язково ходити по хатах. Наш досвід зустрічей з читачами свідчить - і у Рівному, і в Херсоні, і у Дніпропетрівську, завжди знайдеться п’ять-сім десятків зацікавлених, які залюбки послухають заїжджого письменника, нехай він і не ПаолоКоельйо. У вищих навчальних закладах теж не буде особливих проблем прочитати лекцію філологам чи журналістам. А якщо до компанії взяти місцеву літературну зірку, - масштаб заходів буде ще більшим, а географія розшириться аж до районних центрів.

Чи варта гра свічок? Варта. Наш-таки персональний досвід підтверджує, що попит на книжки у відвіданому регіоні зростає в кілька разів. Проте навіть безпосередньо на зустрічах можна продати достатньо примірників, щоб повернути гроші за квитки. Це - натяк видавцям, звідки брати кошти на організацію подібних гастролей.

Приїзд письменника з іншого міста - завжди подія для місцевої культурної еліти. Її не часто бавлять подібними заходами. А тому інформаційний слід від зустрічей залишається не тільки у чутках та обговореннях, але навіть і в місцевих ЗМІ - не все ж їм столичні таблоїди передруковувати.

Написане вище може розглядатися як цікава стратегія просування книжок, яка до снаги українським видавцям, але ми - вірні учні славного Тараса, а старий мислив зовсім іншими масштабами. Чи варто братися до справи, якщо не ставити перед собою цивілізаційних задач?

Де криється таємниця успіху кобзарів, таємниця їхнього впливу на суспільство? На наш погляд, у їхній кількості.

Хіба ми б з вами чули щось про українську культуру, якби кобзар був один? Нехай навіть найзірковіший, зі світовим іменем. Кобзарів були тисячі - навчених і самоуків, романтиків і блазнів, тверезих і п’яниць. Одних люди слухали, інших - гнали. Це було повсякденним культурним явищем, хлібом насущним українського гуманітарного тогодення.

Тож і нас мусить бути