Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Мері, не знаю, як ти… але там в нас повна шухляда речей… нашого бідного маленького Генрі…

З цими словами він рвучко крутнувся на підборах, і двері за ним зачинились.

Його дружина перейшла до невеличкої спальні, суміжної з її кімнатою, і поставила свічку на комод. Потім дістала ключ, задумано встромила його в замкову щілину шухляди і раптом завмерла. Обидва хлопчики, що весь час ходили слідом за нею, стояли мовчки, значливо поглядаючи на матір.

Місіс Берд поволі висунула шухляду. Там лежали курточки різних кольорів та фасонів, безліч фартушків, панчішок і навіть пара крихітних черевичків зі збитими носками, дбайливо загорнутих у папір. Було там і декілька іграшок: конячка, візок, дзиґа, м’ячик — сумні пам’ятки, що краяли серце й навертали на очі сльози. Місіс Берд схилилася над ними й, затуливши обличчя руками, гірко заплакала, так що аж сльози її, просочуючись між пальцями, почали капати в шухляду. Потім рвучко підвела голову і взялась хапливо відбирати найпростіші та найнеобхідніші речі й зв’язувати їх у клуночок.

— Мамо, — обізвався один з хлопчиків, — невже ти віддаси ці речі?

— Милі мої діточки, — лагідно й серйозно відказала вона, — якби наш любий маленький Генрі побачив нас зараз, він би щиро зрадів душею. Я нізащо в світі не віддала б їх тому, хто не знає лиха А даю я їх матері, чиє серце ще тяжче вражене, ніж моє.

Повернувшись до своєї кімнати, місіс Берд відчинила шафу й дістала звідти дві прості міцні сукні. Тоді підсіла до робочого столика взяла голку, наперсток та ножиці і заходилась «випускати» ті сукні, як порадив їй чоловік. Заклопотана цим ділом, вона й незчулась, як старий годинник у кутку вибив північ і знадвору долинув стукіт карети.

— Мері, — сказав їй чоловік, заходячи до кімнати з пальтом у руці, — іди буди її, треба їхати.

Місіс Берд швидко поскладала відібрані речі в невелику валізку, замкнула її на ключик і віддала чоловікові, щоб той одніс до карети. Тоді пішла кликати жінку. Незабаром на ганку з’явилась Еліза з хлопчиком на руках, одягнена в плащ, капор та шаль, що належали її благодійниці. Містер Берд поспіхом підсадив її в карету, і місіс Берд підійшла попрощатися. Еліза виглянула з карети і простягла їй руку, таку ж ніжну й гарну, як і та, що потисла її у відповідь. Вона пильно подивилась в обличчя місіс Берд своїми великими темними очима, сповненими безмежної вдячності, і, певне, хотіла щось сказати. Уста її раз чи два беззвучно ворухнулись, але голос зрадив її, і, промовисто звівши оті до неба, вона відкинулась на сидіння й затулила руками лице. Дверцята зачинились, і карета рушила…

Кілька тижнів перед тим ішли дощі. А як відомо, масна, родюча земля Огайо враз перетворюється на грузьке місиво, отож наші подорожні їхали так званим ногайським бруком, спорудженим ще за добрих давніх часів.

— Оце-то брук — здивовано вигукують прибульці зі сходу, для яких це слово означає лише рівну дорогу для швидкої їзди.

То знайте ж, необізнані східні друзі, що в благословенному західному краї, де під час дощів стоїть просто-таки неймовірне, невилазне болото, дороги викладають грубими колодами, а потім прикидають їх зверху землею, дерном або чимось іншим, що трапиться напохваті, а ощасливлені тамтешні люди називають таку дорогу бруком і навіть пробують нею їздити. З часом дощі зовсім розмивають той дерен чи землю, колоди розлазяться й стирчать урізнобіч в мальовничому безладді, а між ними тут і там зяють глибокі чорні баюри.

Отакою дорогою і труситься наш сенатор, занурений у свої невеселі думи, що раз у раз перериваються, коли карету кидає на вибоях чи заносить у баюру: торох!, торох!, а тоді — шелеп!.. Сенатора, жінку і хлопчика раптом кидає вбік, до віконця. Карета застрягає в баюрі, і чути, як кричить Куджо, поганяючи коней. Після кількох марних спроб, коли сенаторові вже уривається терпець, карета раптом вискакує з ями, але її передні колеса провалюються в нову прірву, і сенатор, жінка й хлопчик усі разом падають на переднє сидіння. Капелюх безцеремонно зсувається сенаторові на ніс, закриваючи очі, і він уже думає, що настав його кінець. Хлопчик голосно плаче, а старий Куджо, сидячи на передку, звертається до коней з палкими напутніми словами. Під ударом його батога коні борсаються, спотикаються, шарпають і нарешті зрушують карету з місця, але тут-таки провалюються задні колеса, і подорожні перелітають назад. Сенатор ліктем збиває на жінці капор, а вона обома ногами попадає в його капелюх, що від поштовху звалився додолу. Та ось трясовина лишається позаду, і засапані коні спиняються. Сенатор знаходить свій капелюх, жінка поправляє капор і заспокоює дитину, а тоді вони сідають міцніше, готуючись до нових випробувань.

Деякий час карета помалу посувається далі, лиш вряди-годи перехиляючись набік чи струшуючись на вибої, і наші подорожні вже тішать себе надією, що вони ще добре відбулися. Та от їх знову кидає так, що вони аж злітають на ноги й ту ж мить падають назад на сидіння, — і карета спиняється. Знадвору чути вигуки, ляскання батога, а тоді біля дверцят з’являється старий Куджо.

— Даруйте, пане, але цього разу ми таки вскочили. Не знаю, як тепер і виліземо. Мабуть, доведеться підкладати жердини.

Сенатор у розпачі вилазить з карети, обережно намацуючи ногою тверду місцинку. Аж раптом нога його зісковзує кудись у безодню, він намагається витягти її, втрачає рівновагу і гепається в болото, звідки його витягає Куджо, у дуже жалюгідному стані.

Була вже глупа ніч, коли карета, вибравшись із трясовини і переїхавши бродом річечку, мокра й заляпана болотом, спинилася перед дверима великого фермерського будинку. Тамтешні мешканці спали міцно, і довелось докласти чималих зусиль, щоб підняти їх з ліжка. Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явився сам господар. То був височенний опасистий чолов’яга, понад шість футів на зріст, одягнений у червону фланелеву сорочку. Його буйна рудувата чуприна була розкуйовджена, борода неголена, і це надавало поважному панові, м’яко кажучи не дуже привабливого вигляду. Кілька хвилин він стояв отак на порозі, тримаючи в руці свічку й вражено блимаючи на наших подорожніх, і то було досить кумедне видовище. Сенатор насилу розтлумачив йому, в чім річ, і, поки він робить ті пояснення, ми коротко відрекомендуємо господаря нашим читачам.

Доброчесний Джон ван Тромп