Читати книгу - "Дочка Медічі"

Моє серце калатає швидше. Мені ніколи не спадало на думку, що Анжу монополізував мене, хоча насправді він часто так робить. Повз нас проходить мадемуазель де Р’є, пронизуючи мого брата поглядом, здатним запалити свічку. Він шаріється.

— Мабуть, я дозволю. Хай спробує на смак те, чого завтра йому не вдасться досягти.

Поцілувавши мені руку, він квапливо йде слідом за мадемуазель. Дивно, але мене це не дратує.

— Ваша високосте,— каже Гіз, підходячи до мене,— дозвольте запросити вас на танець.

Цей танець повільніший за попередній, що дає змогу вести розмову. Проте у першому турі танцю Гіз лише дивиться на мене. Мені часто казали, що я вродлива. Сподіваюсь, герцог теж так вважає. Мене не лякає його відвертий погляд. Я сміливо дивлюсь йому у вічі, підбадьорюючи розповісти, про що він думає.

Зрештою, коли розпочинається другий тур, він каже:

— Навіщо вам ця перука?

Такого компліменту я точно не очікувала.

— А навіщо вам цей камзол? Ми дотримуємося моди, от і все.

— Ваше натуральне волосся личить вам більше.

— Ви дуже вільно висловлюєте свої думки.

— Так. Сильні думки роблять чоловіка сильним так само, як і сильні переконання.

— Можливо,— обурююсь я — але вони навряд чи допоможуть досягти визнання при дворі, якщо їх виражати так безпосередньо.

Він сміється.

— І хто з нас безпосередній? Проте безумовно, ви маєте рацію: існує багато способів висловити одну й ту ж саму думку. Спробую ще раз,— він ніжно і люб’язно посміхається.— Ваша високість має напрочуд гарний вигляд сьогодні, але насмілюся сказати, що перука не може вдосконалити подароване вам богом волосся, оскільки воно бездоганне.

Моє роздратування розвіюється, змінившись знайомим відчуттям пурхання метеликів у животі. Даремно Флері намагалася зачарувати його своїми золотими косами. Я усміхаюсь йому, сподіваючись, що в цій усмішці він побачить заохочення. Коли ми виконуємо поворот і знову стаємо в пару, я запитую:

— Як вам двір після повернення з Австрії?

Я очікую на потік стандартних похвал. Натомість Гіз каже:

— Благословенно вільний від єретиків.

Учергове зіткнувшись із безпосередністю герцога, я не знаю, куди дивитися. Мати докоряла мені за вияви задоволення, коли Коліньї та його прихильники відмовилися їхати з нами на полювання.

— О, ні,— кажу я, силкуючись здаватися розважливою,— їх не можна називати єретиками, оскільки мир триває. Вони наші протестантські брати.

— Єретики — завжди єретики,— спокійно відповідає Гіз.— Гадаю, вам це відомо, адже ви заперечуєте досить невпевнено.

— Це правда, пане,— я приглушую голос,— мені не прикро, що вони відсутні.

Захоплююче відчуття — зізнатися в тому, за що мене нещодавно покарали. Я затримую подих, чекаючи на його реакцію.

— Радий це чути.

Щире задоволення, що читається на його обличчі, надає йому надзвичайної привабливості. Але не лише його зовнішність прискорює мій пульс — є щось хвилююче в розмовах на серйозні теми, більш хвилююче за обмін дотепними жартами. Вести бесіди при дворі означає демонструвати розум і грати на публіку. Проте, коли порушуються важливі питання, моя думка нікого не цікавить. Я жадаю обговорити з ним інші теми, але танець закінчено, і він відводить мене до моїх подруг.

— Ви прекрасна пара,— захлинається від емоцій Шарлотта.— Половина жінок у залі — принаймні ті, кому менше тридцяти,— ревниво спостерігали за вами.

— І моя сестра була серед них,— додає Генрієтта.— Гадаю, вам треба вступити у гру з герцогом, і ми чудово розважимося упродовж цього місяця.

— Ми?

— Так, ми. Ви маєте практикуватися у звабленні, а ми, ваші любі подруги, підтримаємо вас. Підкоривши Гіза, ви забезпечите собі репутацію. Удвічі старші за вас жінки імітуватимуть ваш стиль і манери, якщо прекрасний герцог упаде до ваших ніг.

Заманлива перспектива. Однак ще більш заманливою здається ймовірність, що спроба закохати в себе герцога призведе до того, що я закохаюсь сама. Я ніколи не була закохана і вважаю це дивним, ураховуючи мій вік.

— Вона шаріється! — тріумфально зауважує Шарлотта.— Вона у грі!

— Це не гра,— жваво заперечую я.

— Звісно, гра,— цокає язиком Генрієтта.— Найприємніша з усіх, які лише можна уявити.

Я прибуваю завчасно на тенісний матч, не очікуючи особливої конкуренції у змаганнях за увагу герцога де Гіза. Однак попри ранню годину, зібралася сила-силенна людей. Герцогиня де Невер змушена вдатися до найсуворішого погляду, а я — до свого титулу, аби вигнати кількох дворян з оточення Анжу і зайняти гідні нас місця. На жаль, поряд із нами вмостилася мадемуазель де Р’є.

— Прийшли вболівати за брата? — запитує вона.

— Авжеж. З якої іншої причини я прокидалась би так рано?

— Навіть уявити не можу,— відповідає вона, хоча її інтонація дає зрозуміти, що вона чудово уявляє.

Генріх і Гіз прибувають одночасно; мій брат крокує в супроводі своєї свити. Він відверто позіхає, але я не можу визначити, чи він прикидається, що йому нудно, чи й справді погано спав напередодні сьогоднішнього випробування. Гіз мав розслаблений вигляд людини, що добре відпочила.

Мій брат вітає глядачів, після чого бере ракетку з рук свого нового фаворита Луї де Беранже дю Гаста. Гіз бере свою із рук першого-ліпшого служника, не дивлячись у мій бік.

Обоє чоловіків мають дивовижне атлетичне тіло, тож матч одразу стає напруженим і повністю захоплює