Читати книгу - "Київ — New York"

скляні двері кабіни, він стояв до мене спиною, і мильний струмінь стікав між його лопаток. Обернувшись на потік холодного повітря, він одразу притягнув мене до себе, огорнувши задушливою парою. На мені була тонка нічна сорочка. Намокнувши, вона прилипла до тіла, повторюючи його вигини. Спіймавши захоплений погляд, я потонула в ньому, забувши про Олега. Перебуваючи на сусідній півкулі й не розуміючи, що відбувається зі мною, він, напевно, міряв кроками кабінет, тиняючись від стіни до стіни з келихом коньяку. Проте яка різниця, що він робив?

— Аліса всміхається, — прошепотів Джастін і торкнувся губами моєї щоки.

До школи я їхала на таксі. Одна. Джастін пішов на метро. Це було моїм проханням. Я не хотіла, щоби наші стосунки стали надбанням публіки. Я була занадто затиснута та зважала на думку оточуючих. Раніше в мене не було можливості довіряти своїм почуттям.

А Джастін не міг зрозуміти, чому наші стосунки треба приховувати. Йому хотілося кричати про них на весь білий світ, як хлопчиськові, який у дворі розмахує новенькою машинкою перед носом своїх друзів. Я говорила, що не люблю підвищеної уваги. І врешті він удав, що повірив.

Того ранку все було інакше. Інше, яскравіше сонце. Інше повітря, справді просочене запахом весни. Інші люди. Вони поспішали у справах, не звертаючи жодної уваги на жовту машину з емблемою таксі. Машину, у якій, ламаючи свою долю, одна дівчина їхала назустріч своєму щастю. Дівчина з іншої країни та іншого світу. У який їй врешті-решт належало повернутися.

Я не зраджувала своїм звичкам і судженням, залишаючись вдячною Олегу. Я знала, що ця вдячність буде зі мною завжди. Але попередньої ночі, засинаючи на плечі Джастіна, я остаточно вирішила, що проведу ці два місяці з ним. Запам’ятовуючи кожен подих, ловлячи кожну усмішку, зберігаючи кожен дотик. Аби колись наприкінці свого шляху, крадькома перегортаючи спогади про нього, знати, що він був у моєму житті. І мені вдалося, хоч і ненадовго, зігрітися його теплом.

Мені здавалося, що мій слід у його долі зітреться так само стрімко, як літак, на борту якого я злітатиму в небо, щоби повернутися до реальності. Джастін був молодий, талановитий і привабливий. Хіба не було все це запорукою його щасливого й бурхливого життя? Я уявляла, як із часом він знайде собі ідеальну дівчину, з якою, неквапливо йдучи рука до руки назустріч мрії, гідно зустріне старість на терасі білого будинку з дерев’яним парканом по периметру. Милуючись, як під помахами лебединих крил бігатимуть по зеленому газону їхні онуки. У свята, сидячи на лавці в кутку двору, вони розглядатимуть альбом із весільними фотографіями та знімками їхнього первістка. Його рука лежатиме на її плечі, дбайливо поправляючи пухову хустку. І, піддавшись часу, вони вишукуватимуть у спогадах підтвердження почуттів один до одного. Бо любов закінчується. Люди — не лебеді.

— Мем, у вас усе гаразд?

Таксист пригальмував біля школи, спантеличено дивлячись на мене у дзеркало заднього виду. Скупа на емоції, я плакала. Я сама не помітила, як солоні сльози, скочуючись по моєму обличчю, залишали темні плями на світло-блакитних джинсах. Я плакала вперше за останні тринадцять років, заново звикаючи до солоного присмаку на губах. Знаючи наперед, що нас очікує, я оплакувала те, що мало статися. Але я була щаслива, адже в мене залишалося ще два місяці. Комусь здасться, що два місяці — це замало. Але вдячна долі людина скаже: «Два місяці повного щастя — чого ще бажати?».

Я витерла серветкою обличчя.

— Я можу вам чимось допомогти? — запитав таксист, вимикаючи радіоприймач.

Він зняв кепку, поклав її на сидінні поруч із собою й повернувся до мене.

— Я плачу від щастя. Вам колись доводилося плакати від щастя?

Очевидно, моє питання здивувало та збентежило його. Було помітно, що він вагається. А потім, усміхнувшись, дістав із гаманця фотографію й показав її мені. На знімку рожевощокий малюк із відерцем у руках сидів у надувному басейні.

— Це Майк. Мій син. Я плакав від щастя, коли вперше взяв його на руки. Діти — це все, про що нам варто мріяти. Вони стають продовженням нашої любові.

— Напевно, ви маєте рацію. Він дуже схожий на вас. Вам пощастило.

— Дякую, мем.

Того ранку дітей у школі не було. А заняття з дорослими ще не почалися. Кілька художників стояли в коридорах і холі, обговорюючи останні новини. Кейт розповідала, що Полу вдалося вмовити француженку приєднатися до нас на кілька днів. Джастін ще не приїхав. Відверто нудьгуючи, я розглядала розкладені на столі фотографії робіт і дивувалася, як по-різному можна зобразити однакові предмети, вулиці, будинки, почуття. Хтось малював портрети, хтось — пейзажі, натюрморти, абстракції. І якщо на картині зустрічалася людина, я вдивлялася в обличчя, намагаючись зрозуміти, що почував до неї художник. Уже не вперше погляд зупинявся на одній роботі: в засипаному жовтим листям парку сиділа на лавці дівчина. На ній було блідо-рожеве пальто і в’язані білі рукавички. У руках — букет жовтого листя. Вона дивилася кудись у далечінь. І обличчя її неможливо було розгледіти. У всьому цьому осінньому хороводі мені бачилося стільки відверто-дошкульної самотності, що здавалося, я чую, як дівчина плаче, виразно розрізняю її схлипи.

— Кейт, — я зловила за лікоть господиню, яка пробігала повз мене, — чия це робота?

Картина була справжньою. Художник не намагався прикрасити намальовану дівчину. Але її сутуле поникле тіло залишалося прекрасним і гордим, зовсім не викликаючи почуття жалості.

— Це? — Кейт мигцем глянула на фотографію. — Справа рук Джастіна. Це Вікі. Його натурниця, пам’ятаєш її?

Авжеж, як же я відразу не впізнала цю балерину?