Читати книгу - "Ганнуся"

Я так замислився над цими питаннями, що й не завважив, як одягнув сорочку задом наперед.

На просторому шкільному подвір’ї цього разу панувало справжнісіньке стовпотворіння.

Хоча це лише так мовиться — стовпотворіння. Насправді ніяких стовпів тут ніхто не творив і навіть не витесував. Не було також ні сокир для витісування, ні колод для стовпів. Лише біля спортивного майданчика височіла радіощогла з жовтоблакитним прапорцем на шпилі.

А ще на подвір’ї було безліч дітей. Може, з двадцять, а може, й п’ятдесят набереться. Хіба ж їх порахуєш, коли вони гасають в різні боки, мов ті метеори?

До того ж стояв такий гамір, що хоч вуха затуляй.

Оце все, взяте разом, і називається стовпотворінням.

А тут ще з шкільного репродуктора на повну потужність гримнула журлива пісня:

Ганнуся, котра тільки-но привела мене сюди, на хвилинку зупинилася біля воріт. Вислухала пісню до кінця і зворушено похитала голівкою:

— Яка ж гарна пісня! Навіть плакати захотілося…

Я поліз було до кишені, аби подати їй хустинку, проте Ганнусі вже перекортіло плакати. Вона випустила мою руку і з криком, який на мить заглушив гучний репродукторний грім, з розгону кинулася в те стовпотворіння.

А я стояв біля воріт і розгублено озирався на всі боки.

Добре, що на подвір’ї, крім мене, виявилася ще одна доросла людина.

— Ти можеш пояснити, що все це означає? — запитав я у Віри Миколаївни, яка командувала тим стовпотворінням.

Я вже казав, що ми з Вірою Миколаївною свого часу навчалися у цій школі, і навіть в одному класі. Пам’ятаю, я ще в неї з ґумки стріляв. Прив’яжеш, було, ґумку до двох пальців, зів’єш клаптик паперу і — плюсь їй в потилицю!.. За те, що не давала списувати задачі.

Здається, саме від мене і пішла ця звичка — стріляти ґумкою — по нинішніх школах. Дурна, скажу вам, звичка. Негарна. Особливо, коли тебе самого у вухо поцілять.

— Не маю права пояснювати, — сказала Віра Миколаївна. — Ти краще у Ганнусі про це запитай.

— Та вже запитував, — признався я.

— Ну й що?

— Нічого. Теж не каже.

— Молодець Ганнуся, стійка вона людина, — похвалила її Віра Миколаївна. — Що ж, мушу натякнути, коли сам не можеш здогадатися. Повинна сказати, що все почалося з листа Ганнусиної мами… Чому це ти посміхаєшся?

— Тому, що далі можеш не говорити. Я вже здогадався, в чому справа.

Віра Миколаївна недовірливо подивилася на мене.

— А ти не помиляєшся? — запитала вона. — Може, поділишся зі мною своїми здогадами?

— Будь ласка…

Я нишком озирнувся, аби пересвідчитися, чи нас ніхто не підслуховує, і сказав:

— Ви збираєтеся…

А що саме вони збираються робити — я прошепотів їй на вухо.

Віра Миколаївна на знак згоди хитнула головою, а потім додала:

— Хоча спочатку Миколка пропонував надіслати євшан-зілля. Але клас вирішив, що не завадило б додати і щось смачненьке…

— Але не можу зрозуміти, — перебив я Віру Миколаївну, — де ви дістанете стільки фруктів? А посуд хто вам дасть, а цукор? А хто варитиме?

Віра Миколаївна подивилася на мене, мов на якесь дошкільнятко.

— Доброму ділу і випадок сприяє, - пояснила вона. — Ми випадком дізналися про лист Ганнусиної мами, випадком почали збирати скляні банки, а вчора я випадком зустріла голову кооперативу і він згодився подарувати нам кілька мішків цукру…

— Все це чудово, — згодився я. — Але де ви дістанете стільки фруктів? Теж на випадок надієтеся?

Віра Миколаївна знову піднесла пальця до вуст, аби я не кричав на все подвір’я. Потім відповіла:

— Атож. Надіємося.

— Нічого не розумію…

— Справа в тому, що за кілька хвилин сюди повинен випадково зайти директор школи і зовсім випадково оголосити: «Ось вам, діти, шкільний фруктовий садок. Ви в ньому повні господарі. Робіть з цими яблуками та вишнями все, що хочете…». Як бачиш, скрізь — лише випадковості. А так — ніхто з дорослих ні про що навіть не здогадується!

— А якщо директор випадково не прийде або скаже щось не те?

— Цього не може бути, — запевнила Віра Миколаївна. — Ми вже з ним випадково домовилися.

Я навіть засміявся. Від радощів за нас, дорослих. От, виявляється, які ж ми все-таки завбачливі люди! Жаль лише, що випадково. А вголос сказав:

— Знаєш, Віро Миколаївно, я тобі зараз дуже заздрю.

— Це ж чому? — здивувалася вона. — Бо маєш он скільки хлопців та дівчаток. З ними, я думаю, тобі ніколи не доводиться нудьгувати.

Віра Миколаївна засміялася.

— Що правда то правда.

У цю мить хтось легенько шарпнув мене за рукав. Озираюся — Ганнуся.

— Щось трапилося?

Ганнуся вибачилася перед Вірою Миколаївною за перервану розмову (от якою ввічливою стала!) і простягнула мені невеличкий аркуш паперу.

— Прочитай, будь ласка, — попрохала вона.

— Що це?

— Вірші. Мені доручили їх скласти.

Беру того аркушика і читаю: