Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

Санскритське слово «авадгута» буквально позначає «того, хто спекався всіх проблем». Часто такий авадгута ходить голим. Але його нагота — то лише зовнішній атрибут внутрішньої чистоти. Він геть не переймається думкою публіки, яка вбачає у ньому лише безглуздого ідіота. Авадгута окреслює власний стан як трансментальний, тобто піднесений.

А от про різноманітність систематичного способу мислення свідчить логіка, що розробляється в джайнізмі. Головною метою цього підходу є подолання межі поміж понятійним і образним мисленням. Згідно з принципом «сьядвада» (можливість), усіляке судження варто розглядати передовсім як відносне, оскільки наше твердження про будь-яку річ ніколи не відображатиме всієї повноти її характеристик і зв’язків з рештою речей. Проте це жодним чином не свідчить про хибність наших суджень. Опрацювання логіки подібного типу коригується ідеєю часового виміру світу. Тому в джайнізмі будь-який предмет розглядається динамічно. Себто щоразу його необхідно по-новому визначати. Варто мати на увазі не лише щойно набуті ним ознаки, а також і ті, що втрачаються чи наразі не набуваються. Тож ніякої шаленої невизначеності тут немає, просто треба враховувати гнучкість нашого розуму.

Однак у «Бгагавадгіті» роль розуму (манас) суттєво применшується. Така оцінка запановує через те, що його аналітична здатність заважає втратити власну самість, абстрагуватись від множинності й побачити в ній Єдине. Інтенція на неупередженість потребує відмови від інтелекту. Це є засадою переконань йогина, адже на рівні глибокої медитації, яка дорівнює стану надсвідомості, розум ледь усвідомлює об’єкт медитації або абстрагується від мислення й повністю розчиняється в Абсолюті як у цілковитому невіданні. Щоправда, у «Бгагавадгіті» висловлюється думка про необхідність залучення й розумового інструментарію пізнання. Знання бере початок від інтелектуального рівня — систематизації предметних явищ. Однак інтелекту зовсім недостатньо. А понад те, він подекуди є небезпечним, особливо на рівні домагань прозрівати аж до самих основ буття.

У буддизмі, як і в більшості східних учень, які тут згадуються, розум не має аніяких жорстких матеріальних прив’язок. Справді, то лише для нашого, умовно, західного сприйняття деякі фетишизовані форми його оприявлень зрідка даються взнаки. Найпоширенішим уявленням є те, що голова є осередком інтелекту. Приміром, коли ми воліємо ствердити, що хтось не сповна розуму, то крутимо вказівним пальцем біля скроні, ніби вказуючи на мозок. Тибетці, натомість, коли прагнуть звернути увагу на інтелектуальні властивості, показали б на груди, тобто на серцевий центр. Звідси випливають і характеристики розуму: відсутність у нього матеріальної форми та чітка пізнавальна здатність.

Можливість сягнути «стану Будди» (просвітлення) притаманна розуму навіть тоді, коли його раптом збурює гнів або інші види неспокою. Звичайно, така властивість не означає, що подібні почування наближають людину до цього рівня, проте й остаточно не скасовують перспективи його досягнення. Ключовим моментом лишається здатність пізнання порожнечі. Адже на первісному етапі пізнання розум перебуває в стані «розбещення», себто любить прив’язуватися до речей, наділяючи їх самостійним буттям. Нерідко вважається, що речі є винятково такими, якими ми їх щойно побачили. Це стається внаслідок так званого невідання, яке є причиною багатьох наших усталених звичок: прив’язаності, злості, заздрості[72].

У «Дхаммападі» («Шлях чесноти») — своєрідному кодексі буддійської моралі є цілий розділ, що має назву «Глава про дурнів». Глупством тут названо особливий тип невігластва, і його засадами є ухиляння від дхамми: «Довгою є сансара для дурнів, що не знають істинної дхамми». Роль дурня зведена до майже невиправного стану: «Якщо дурень пов’язаний з мудрим навіть протягом свого життя, він знає дхамму не більше, аніж ложка — смак юшки»; «Не маючи розуму, дурні вчиняють із собою, мов з ворогами, творячи зло, яке приносить гіркі плоди»: «Коли ж дурень, на своє горе, оволодіває знанням, воно знищує його вдалий жереб, розбиваючи йому голову». Та, попри все, «дурень, який знає своє глупство, у такий спосіб вже є мудрим, а дурень, котрий уважає себе мудрим, воістину, як то мовиться, “дурень”»[73].

Проте існують інші приклади згаданого шаленства. Якщо західні читачі знайомі зазвичай з парою «король — дурень», відомою в літературі («Король Лір») та в історії (король Генріх VIII і блазень Віл Сомерс), навіть знають про «дурня» з колоди гральних карт, то про існування подібного образу і пари у східних культурах знають не всі. В Індії XVI століття такою історичною парою були правитель-мусульманин Акбар і його блазень-індус Бірбал. Блазень відрізнявся від своїх західних відповідників тим, що був призначений на високі посади в армії, брав участь у вирішенні релігійних питань. Він походив із збіднілої родини брахманів, знав хінді, санскрит і перську, мав схильність до віршування та музики. Бірбал загинув під час військової експедиції 1586 року в Північній Індії, придушуючи заколот афганців, які спробували захопити землю і майно невірних.

Ім’я «Бірбал» означає «мужній» і «величний». Він був членом індуїстської секти, учасники якої поклонялися Вішну, вважаючи, що відданість досягається не освітою, а є шляхом духовного звільнення й приводить до повного смирення, яке так необхідне для просвітління. Що казати, навіть самих богів Вішну та Крішну часто зображують як, відповідно, жартівника і пустуна. Протягом тридцяти років Бірбал залишався найближчим соратником Акбара. Єдиний випадок, коли владика був готовий покарати Бірбала, — інцидент, пов’язаний із позбавленням невинності імператорських повій.

Таким чином, окрім сократичної іронії у ставленні до мудрості, Бірбал виявляє ще й традиційну сексуальну активність блазня[74].

Подібно до ранніх релігійних течій (таких як індуїзм), мало не всі буддійські школи використовують медитативну техніку. Так, у дзен-буддизмі особливо наполягають заперечити можливість засвоєння на концептуальному рівні інформації, отриманої в