Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

я бачила, як Лені чистила забитий унітаз, і вона тоді мене просто вразила. Це було влітку сорокового року. Якось у неділю ми прийшли ввечері до Маргрет, щось випили, трохи потанцювали — мій Вільгельм також був з нами,— і раптом виявилося, що забився унітаз. Неприємна річ, скажу я вам. Хтось укинув туди велике гниле яблуко, як потім з'ясувалося, і воно там просто застрягло. Халепа, та й годі. Ну от, чоловіки взялися до роботи. Спершу Генріх довго штурхав кочергою, та все марно, тоді Ергард — той діяв мудріше, взяв гумову кишку від пральної машини, без зайвих церемоній встромив її одним кінцем у ту огидну кашу й почав щосили дмухати в неї, але теж нічого не домігся. Вільгельм, мій чоловік, хоч був і монтером, і техніком, поки став креслярем, виявився надто гидливим, а нам із Маргрет аж нудота підступала до горла... І знаєте, хто розв'язав проблему? Лені. Вона просто засунула туди руку — в мене ще й досі стоїть перед очима її гарна біла рука, закаляна по самий лікоть,— дістала яблуко й викинула у відро. Все, що набралося в унітазі, загурчавши, миттю стекло, Лені старанно, кілька разів вимила руки, витерла їх аж до плечей одеколоном і сказала одну фразу, що дуже мене вразила, я її оце після ваших слів знов згадала: „Наші поети так відважно чистили клозети“. Отож я думаю: якщо вона могла так рішуче впоратися з унітазом, то, може, була така сама рішуча й з Ергардом; він напевне не був би проти. До речі, мені аж тепер спало на думку, що ніхто з нас ніколи не бачив чоловіка тієї Маргрет».

Оскільки свідчення Лотти Гойзер і Маргрет не цілком збігаються, довелося ще раз звернутись до цієї останньої. Чи правда, що ті, кого називала Лотта, кілька разів бували в її поменшанні, навіть танцювали? Може, вона мала з Генріхом інтимні стосунки задовго до випадку, який можна назвати «фленсбурзькою подією»? Маргрет, щоб додати собі настрою, добре хильнула віскі й лагідним, трохи меланхолійним голосом сказала: «Цього останнього, звичайно, не було. Хто це знає краще за мене, і чого б я мала відбріхуватись? Я, бачите, зробила тоді дурницю, познайомила Генріха зі своїм чоловіком. Шлемер рідко бував дома, я так до пуття й не довідалась, чи він був торговець зброєю, чи шпиг, принаймні грошей мав удосталь. І від мене вимагав тільки одного, щоб я була „до його послуг“, коли він попереджав мене телеграмою. Він був старший за мене — на той час мав років тридцять п'ять,— досить пристойний, елегантний і таке інше, як кажуть, світська людина,— і вони навіть добре порозумілися між собою. З Генріха був би чудовий коханець, але не коханець одруженої жінки — він тоді ще мав пошану до подружньої вірності. Мені завжди було начхати на подружню вірність, а йому ще ні. І відколи він познайомився з моїм чоловіком, то став несміливий. Тому в нас ні до чого ще не могло дійти. А все інше правда — вам тільки Лотта могла розповісти, що я його бачила більше, ніж два рази, навіть танцювала з ним, і що вони всі були в моїй квартирі. Але загалом я його бачила хіба чотири рази».

Коли авт. спитав Маргрет про Ергарда й Лені, вона посміхнулась і сказала: «Я не хочу та й ніколи не хотіла до всього цього доскіпуватись. Нащо воно мені? В кожному разі, подробиці мене не цікавили. Ну, а якби я знала, що вони цілувалися, обіймались чи й переспали разом,— або тут, у моїй квартирі, або в Лоттиній, або в Груйтенів,— то тільки рада була б, мені подобалося бачити їх разом. Ну, а з тими віршами, що Ергард писав і посилав Лені, то Лені не могла з ними критися, вона за тих кілька місяців уперше стала трохи балакучіша, а потім цілком замкнулася в собі. Хіба не однаково, чи в неї Ергард був перший чи той пришелепуватий Алоїз? Яке це має значення? Не треба про це говорити. Вона кохала його, ніжно й палко, і якщо доти в них нічого не сталося, то сталося б під час другої його відпустки, запевняю вас. Але ви ж самі знаєте, який був кінець, у Данії, коло цвинтарного муру. Годі. Питайте Лені».

Питайте Лені! Добре їй казати. Лені не хоче слухати ніяких запитань, а як і слухає, то не відповідає на них. Старий Гойзер каже про історію з Ергардом, що то була «зворушлива, але чисто романтична пригода з дуже сумним кінцем, і більше нічого». Рахелі немає живої, а Б. Г. Т., звичайно, нічого не знає про Ергарда. Оскільки доведено, що Лені часто їздила в монастир, то Рахелі напевне щось було відомо. Пфайфери ввійшли в життя Лені пізніше, і їм вона безперечно не розповідала б того, що їй було «дороге». М. в. Д., до якої авт., зітхаючи, вдався по допомогу, називає «дорогим» те, що в Лені було з Ергардом.

Авт. мусить спростувати деякі свої надто сквапливі оцінки ван Дорн, зроблені на підставі її свідчень про пані Груйтен. Коли йдеться не про пані Груйтен та її чоловіка, Марія здатна на влучні, психологічно тонкі спостереження. Вона порається в своєму господарстві — то вирве якусь бур'янину між айстрами, калачиками і бегоніями, то кине їсти голубам, то погладить собаку, старого нечистокровного пуделя,— і каже: «Ох, не чіпайте тієї чудової пори в житті Лені. То було як казка! А вони були як принц і принцеса з казки. Вони навіть не приховували, які вони закохані і які близькі одне одному. Я кілька разів бачила, як вони сиділи разом у кімнаті,— це та кімната, до якої Лені тепер пустила жити португальців: Лені дістала з шафи найкращу порцеляну і п'є з ним чай, вона ніколи не любила чаю, але з ним п'є, і він не те що скаржиться на військову службу, а відверто виявляє свою огиду й нехіть до неї, і Лені, щоб потішити хлопця, кладе йому руку на плече, і бачили б ви, як уже самий той дотик збурює його почуття чи його чутливість, назвіть як