Читати книгу - "Джим Ґудзик і машиніст Лукас"

Раптом він почув, як Лукас, присвиснувши, сказав:

– Тепер мені все ясно! Ну звісно, так воно і є!

– Що – воно? – запитав Джим.

– Ти колись чув про дзеркальну кімнату Фата Моргани?

– Ні,– відповів Джим. – Який патер?

– Та не патер! – посміхнувся Лукас. – Фата Моргана! Пішли назад, до Емми, там я поясню тобі, у чому річ. А то тут пече, як на сковорідці!

Вони знову влізли до кабіни, і Лукас по дорозі став пояснювати Джимові, що таке дзеркальна кімната Фата Моргани.

Такі кімнати іноді бувають на ярмарках. Вони складаються цілком із дзеркал. Якщо зайти досередини, то можна зовсім збитися з пантелику, бо анітрохи не зрозуміло, де віддзеркалення, а де ні. На ярмарку це дуже весело, і, коли треба, тобі допоможуть знайти вихід.

Зовсім інша річ у пустелі!

Фата Моргана тут складається, звісно, не із дзеркал. Та й звідки їм узятися в пустелі? Ні, просто це так кажуть, оскільки йдеться про схожі речі.

Фата Моргана – це так зване природне явище. Коли сонце розжарює піщану поверхню, повітря стає дуже гарячим, потім ще гарячіше і нарешті починає дрижати від спеки. І ось, розжарюючись усе більше та більше, воно раптом дає віддзеркалення, як справжнє дзеркало у ванній кімнаті. При цьому воно відбиває не тільки предмети, що перебувають поблизу, а частіше приносить віддзеркалення тих, які знаходяться десь дуже далеко. І ось тоді раптом виникають предмети, віддалені від пустелі на багато-багато миль. Наприклад, може трапитися, що люди, які мандрують пустелею, ні з сих ні з тих побачать попереду ресторанчик із вивіскою такого змісту:

ХОЛОДНИЙ ЛИМОНАД, СКЛЯНКА 10 ПФ.

І коли вони туди побіжать, потерпаючи від жахливої спраги, то все миттєво щезне. Так можна заблукати й цілком не знати, де перебуваєш.

Зрозуміло, запросто може статися, що ці віддзеркалення, які називають ще міражами, на довгому шляху крізь пустелю трохи перемішуються. Ось і з'являються міражі курйозного змісту, на зразок тих, що бачили друзі.

– А насамкінець, – завершив Лукас свої пояснення, – насамкінець ми навіть побачили самих себе. Але коли подув вітерець, повітря трохи охолодилося і припинило віддзеркалювати.

Джим якийсь час мовчки розмірковував, а потім захоплено сказав:

– Лукасе, мені здається, що ти знаєш все про все на світі.

– Ні,– відповів Лукас та засміявся, – я дуже багато чого не знаю. Наприклад, я не знаю, що там таке попереду.

Друзі почали напружено вдивлятися в лінію путі.

– Здається, там у піску якісь сліди, – сказав Джим.

– Так, – пробурмотів Лукас. – Виглядають як паротягові.

– Якщо це знову не Фата, – стурбовано проказав Джим. – У такій пустелі ніколи завчасно невідомо, природне це явище чи якесь інше.

Вони підкотили ближче, але цього разу картина не зникла. Це дійсно були сліди і піску, сліди від паротягових коліс.

– Виглядає так, – констатував Джим, – ніби тут хтось проїхав до нас.

Лукас зупинив Емму, спустився вниз та оглянув слід.

– Чорт забирай! – вилаявся він зрештою та пошкріб у себе за вухом. – Тут і насправді хтось уже проїхав до нас. І знаєш, хто це був?

– Ні. А хто?

– Ми самі. Це Еммини сліди. Схоже, ми зробили величезне коло і повернулися до наших власних слідів.

– Ой-ой-ой! – жахнувся Джим. – Але ж нам треба якось вибиратися з цієї клятої пустелі!

– Цілком слушно! – підтвердив Лукас. – Усе питання у тому як.

Він став уважно оглядати все навколо.

У небі справа від них їхав паротяг, випускаючи з труби великі та картаті мильні бульбашки. Зліва височів старий маяк. На його найвищому майданчику якийсь кит робив стійку на голові. Позаду Лукас побачив універмаг, із вікон та дверей якого росли дерева. А просто перед собою він помітив довгу низку телеграфних стовпів.

Там дротами розгулювала родина бегемотів.

Лукас подивився на небо. Три сонця стояло на трьох різних місцях. Яке з них справжнє, а яке міраж, визначити було неможливо.

Лукас похитав головою.

– Це не має сенсу, – пробурчав він. – Треба чекати, поки міражі Фата Моргани не закінчаться. Інакше нам звідси ні за що не вибратися. І потім, нема чого дарма витрачати вугілля та воду. Адже цілком не відомо, скільки нам доведеться триматися на старих запасах.

– А як ти гадаєш, коли Фата скінчиться? – похмуро поцікавився Джим.

– Гадаю, що вночі,– відповів Лукас, – коли не буде так спекотно.

Тут вони залізли назад до кабіни, аби перепочити та діждатися заходу сонця.

Від спеки обох хилило до сну, і Лукас уже засинав, коли