Читати книгу - "Чорна акула в червоній воді"

19.09.75 р.

На пустирі знайшли труп. Коли ноші клали до «швидкої», простирадло сповзло, і я побачив бліде, біле як крейда лице метрдотеля з «Шанхаю». У нього були сині губи і страшні чорні очі.

Аліси в школі не було. Увесь день ці вбивства не йшли у мене з голови, а увечері я подався на Милчину квартиру, наміряючись провести там обшук. Та обшук був непотрібним — бінокль лежав у кухні на підвіконні. Я підійшов до вікна, взяв бінокля, приклав його до очей і відчув, як зупиняється серце. В Алісиній квартирі були ті троє з будинку на розі Московської і Гоголя. А її самої ніде не було видно.

Не пам’ятаю, як я спускався по сходах, як біг через пустир. Пам’ятаю лише, що падав у смердючі ями, підіймався, знову біг, і гілля кущів боляче хльоскало мене.

На їхніх обличчях не було здивування. Без усякого сумніву — вони мене чекали. Значить, хтось їм сказав про бінокль. Хто?

М’яке голубе світло синього абажура освітлювало кімнату. І клуби цигаркового диму під стелею теж були синіми. Перший — той, що приніс на вокзал дипломат з грошима, сидячи за столом, розхитувався на стільці. На нижній губі в нього висіла цигарка, огортаючи димом плескате, з гострим підборіддям лице. Протяг з відчинених дверей збив попіл йому на сорочку, і він ліниво струсив його на підлогу.

Другий, який стеріг гроші, і котрого я бачив у «Шанхаї», нагадував горилу: товстий, довгорукий, з оброслим щетиною обличчям, низьким лобом і глибоко посадженими очима. Він стояв біля дверей, і від нього йшов дух несвіжих шкарпеток і давно не митого тіла.

Третій підпирав найдальшу стіну. Він був у міліцейській формі. Його лице було в тіні, яку відкидав абажур, але все одно впадав у око колючий погляд з-під кошлатих брів, що зрослись на переніссі — «а ля генеральний секретар».

— А ось і він, — задоволено, з відчуттям нарешті виконаного обов’язку, сказав товстун і вдарив мене по шиї так, що з очей рясно сипонули іскри і саме час було непокоїтися, аби не спалахнула пожежа. Я впав на коліна.

— Так куди ж поділися бакси? — його губи ворушилися біля мого обличчя, демонструючи жовті кінські зуби. — Знаєш, хлопче, в середні віки з тебе зробили б людину-свиню. Відрубали б руки-ноги, — його смердюча пащека смакувала кожне слово, — викололи очі, проткнули барабанні перетинки і відрізали язика. Зупиняючи, звісно, кров, а потім відпустили б.

Він випрямився, і другий удар — ногою в обличчя, перекинув мене на спину, здається, я на мить втратив свідомість. Потім товстун відтягнув мою голову за волосся назад і вдарив обличчям об коліно. Щось хруснуло. Я не втямив, що. Але навряд чи його коліно, скоріше, то була моя щелепа. Та ж невблаганна рука потягла мене до дверей у спальню. Там, на софі, лежала Аліса. Вона лежала на боці, підібгавши ноги. Від її одежі залишилось одне лахміття. Лице було біле, немов з крейди. Очі заплющені. Я рвонувся і вкусив жирну волохату руку. Сильний удар в тім’я знову звалив мене на підлогу, з рота і носа потекла кров.

— Любиш шикарно жити. Шпурляєш баксами, — він нахилився і вишкірився. Мабуть, то була посмішка. — Я б посадив тебе на кіл — відполірував би як слід, натер воском. Потім зняв би з тебе штани…

— Ну, досить, Інсине, — сказав похмурий з плоским обличчям. Досі він байдуже спостерігав за тим, що відбувалося. — Він все зрозумів.

— Не треба було давати гроші. В середні віки я б зварив його…

— Заткни пельку. Треба було чатувати, як слід.

— Та хто ж знав, що то буде такий шпиндель? — огризнувся Інсин, чи як його там. — Та й не бачив я його…

— Ти все зрозумів, хлопче? А тепер іди й неси гроші, — продовжував похмурий. — І тоді одержиш свою бабу. І вважай, що ми обійшлися з нею дуже м’яко.

— Ага, в чудові середні віки, — вставив Інсин-садист, — їй би затисли груди між двома брусками і стискали, — він зробив рух рукою, наче загвинчуючи уявного гвинта, — поки не видавили, наче помідори на томат.

— Притримай язика, сучий Інсине! Біжи, малюк, — похмурий підійшов до мене і підштовхнув до дверей. Я кинув погляд на вхід до сусідньої кімнати.

— Ти диви, та він зволікає! — Сук Інсин зробив рух у напрямку мого погляду.

Я побіг. Біг знову через темний пустир. Падав, повз. Підіймався і знову біг. Не пам’ятаючи себе, влетів до Милчиної квартири. Дзеркало в прихожій байдуже віддзеркалило розбите, схоже на маску клоуна, обличчя: розпухлі губи, на підборідді і щоках — засохла кров, око запливло, лоб у бурих синцях з присохлими пасмами волосся.

Я відчинив шафу, викинув білизну і дістав поліетиленового пакета з пачками зелених купюр.

— Облиш, вона померла.

Я здригнувся і рвучко обернувся — за спиною з біноклем у руці стояла Милка. Навіть у темряві помітив, яке бліде в неї обличчя.