Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

Честь поляка не дозволила мені здатися без борні, але звільнитися я не встиг: наді мною зчинився якийсь пекельний гамір, і кілька невідомих типів, придушивши мене до сходів, заходилися в’язати мені руки.

От тобі й маєш! Там дядечко жде води, щоб зварити суп філософів, мені пересохло в горлі зі спраги, а я неждано-негадано опинився у пастці. І наразі не знав, що зі мною діється. Хто і чого від мене хоче? Окрім брезентового відерця на воду, я ж нічогісінько не мав. Хіба що, може, тільки трохи честі та власної гідності.

Раптом я згадав мамута. Останній крик моторизаційної моди. А що як вони хочуть захопити нашу повозку? Мене зв’яжуть, дядечка тарахнуть чимось твердим по його мудрій голові, а тоді вирвуть у нього ключик од стартера, сядуть у мамута і ходу... Я уявив собі дядечка, коли він отямиться і вже ніколи не побачить свого любого екіпажа.

Виходить, чорногорці — гангстери?

— Рятуйте! — заволав я, але голос застряв мені в горлі. Я ждав, коли настане кінець. І зробилося мені смутно. Оце для того я проїхав понад дві тисячі кілометрів, щоб тут, на Чорногорській Рів’єрі, ні за цапову душу загинути од рук невідомих мені опришків?

Я не знав, що робити, отож нічого й не робив, тільки чекав. На щастя, чекати довелося недовго. Мучителі взяли мене попід руки і, дико репетуючи, кудись повели. По звуках, які через грубе рядно доходили до моїх вух, я зрозумів, що кричать по-сербському. Вони кричали по-сербському, а я мовчав по-польському, і так ми дійшли невідомо куди.

Найчорніші думки ворушилися мені в голові, бо при таких оказіях вони завжди ворушаться. Мене можуть скинути зі скелі в море на розтерзання акулам... Не зостанеться по мені жодної кісточки, і міліція не зможе навіть провести слідство, бо кого ж узяти на допит? І ще можуть закопати мене в саду під оливою. Принаймні буде холодніше. Зрештою, лихо його відає, що таким гангстерам стукне в голову. В найкращому разі зажадають од батьків викупу, й батько муситиме продати телевізор або електричну бритву.

На щастя, батько не мусив розорятися. За хвилину стало ясно, що то ніякі не гангстери, а червоношкірі войовники. Мене прив’язали до дерева, зірвали з голови рядно, і тоді я побачив чотирьох засмаглих, аж коричневих хлопців. Дивилися дико, очі їм палали кровожерністю, на головах гойдалися султани з індичого пір’я, а в руках усі четверо тримали томагавки і списи.

Мене тільки здивувало, чого вони розмовляють по-сербському, адже мали б користуватися шляхетною мовою сіу, делаварів або Чорних Стоп[18].

Один із них — високий, плечистий, обличчя розмальоване в білі смуги, — повною гідності ходою підійшов до мене і тукнув:

— Спіймали ми тебе, смердючий койоте!

Я розумів кожне слово, особливо слово «койот», що його так охоче вживали індіяни з безкраїх прерій Міннесоти.

— Не клейте дурнів! — сказав я. — Я йду он до того дому по воду.

Тоді вийшов коренастий білявий хлопець з кирпатим носом і шрамом на лобі. Замахнувся томагавком — миттю розсік би мені череп, аби я не відхилився.

— Отруює нам джерела, — підло звинуватив мене.— Нема йому милосердя!

Шляхетний войовник з розмальованим обличчям задумався.

— З якого ти племені? — поспитав він.

— Я з Польщі, — відповів я.— Пустіть мене, бо мій дядько вмирає із спраги.

— Здеремо з тебе скальп і кинемо його псам! — випалив той низький.

— Його підіслали наші вороги, — додав третій.— Хотів підслухувати, щоб вирвать у нас таємницю.

Шляхетний індіянин грізно глянув на мене.

— Кажи правду!

— Їй-богу, я з Варшави!

— Він бреше. Зідрати з нього шкіру пасами, а тоді запалити багаття. Хай шкварчить на повільному вогні.

От тобі й на! Я уявляв собі, як з мене деруть пасами шкіру, а потім — як гарно я шкварчу на повільному вогні. Ловкий вигляд я мав би!

Але поки що не мав, бо з кущів зненацька вискочив іще один червоношкірий вояк. Він був чорний, стрункий, майже голий. На поясі, поверх плавок — пов’язка з білого пір’я, а на голові у волоссі стирчало одне велике індиче перо. Обличчя було шляхетне, особливо тоді, коли він заволав:

— Не знущайтеся з нього, ви, паршиві собаки! Це ж вояк з дружнього племені!

— Відкіля ти знаєш? — задерикувато спитав кирпатий.

— Його мова схожа на нашу, і взагалі він не збирався ступати на воєнну стежку, а хотів тільки вгамувати спрагу з наших джерел. Хіба ж подобає не давати заблудлому мандрівцеві ковтка джерельної води? Духи наших предків помстилися б на нас, якби