Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гаґен похитав головою.
— Мені потрібний саме світлий меч. Якби мені протистояв дракон або гідра, я б знайшов спосіб упоратися з ними, але зараз на моєму шляху стоїть щось інше. Може, ти чув, поважний Ваді, що на Заході, в моїх краях, є Темна долина. Це прокляте місце! Удень воно нітрохи не відрізняється від будь-якої іншої долини, але Боже борони заночувати там. Твоє багаття згасне, і смолоскип спливе чадом, а тоді з'явиться Страх темряви. Він вип'є твою душу й залишить утікати порожнє тіло. Ніхто з тих, що стріли Страх темряви, не може розповісти, що було з ним, але з їхнього бурмотання народилися злі легенди. Одні подейкують про чорного звіра, невидимого в пітьмі, лише двійко синіх очей каламутять погляд жертви. Інші розповідають про жінку в жалобному платті й з бездонною дірою обличчя, де плавають ті ж сині вогні. Селяни прозвали Страх пітьми Синюхою й насмілюються заходити в долину лише вранці. Я теж не знаю, хто живе там, але погань не повинна заважати людям, тому мені потрібний світлий меч, який розвіює духів ночі.
— Невже Синюха виповзла з Темної долини? Чи бруква, яку селяни саджають на нічиїй землі, по ночах почала божеволіти з жаху?
Гаґен розуміюче посміхнувся, присів навпочіпки, щоб теж бачити обличчя Ваді.
— До цього поки що не дійшло. Леви не їдять капусти, а Синюха не чіпає брукви, або ж бруква не здатна збожеволіти.
— Тоді в чому ж справа?
Велетень коротко реготнув.
— Справа в тому, що я не бруква й не турнепс. Я не можу спати спокійно, коли погань нипає поруч із моїм домом. Я — людина.
Ваді підібрав із землі п'ять камінчиків, вибрав найбільш придатний, примірився підкинути його на долоні, але не підкинув — обличчя співрозмовника було занадто близько.
— Ти не людина. Ти — герой. Людина не може заснути, коли поруч незрозуміле. Тоді вона називає це Синюхою і засинає, задоволена тим, як чудово все пояснила. Але ти не такий. Тобі потрібний супротивник. Гадаю, що якби Синюха жила під сімнадцятим морем, ти б і туди пірнув, щоб поборотися з нею.
Гаґен випростався. Гостроверхий шолом простромив небо.
— Так, ти маєш рацію. І саме тому я — людина.
Тепер Ваді знову міг підкидати й ловити камінчик і дивитися вгору, не боячись образити гостя.
— А раптом там немає звіра? А якщо там жінка, синьоока нічна красуня, а твої подорожани божеволіли від безнадійного кохання до неї?
— Жінку я бити не буду. Але й у цьому випадку я повинен глянути в її очі.
— Тримаючи в руках меч?..
Гаґен змовк, лише жовна на вилицях разом здулися, стримуючи різке слово.
Камінчик злетів, упав, зник у долоні.
«Яка вузька долоня стала в мене… і зморшкувата. Цікаво було б знати, чи довго я ще проживу…»
Камінчик, поневажуючи людський закон тяжіння, злетів до неба, потім повернувся, покірний цьому законові.
Небо посміхалося новонародженою блакиттю, яка не вицвіла навіть над Порожнистими пагорбами. У завмерлій сині небес описував спіралі молодий вишневий дракон. Ковзав униз, немов провалюючись у невидиму лійку, кола швидко стискалися, поки весь літун не зливався в очах, обертаючись на яскраво-червоний зблиск, але в останню мить спіраль починала розкручуватися і, навіть не ворухнувши крилом, дракон злітав у піднебесся. Він теж не любив підкорятися законам, які не велять йому літати.
Сім… дев'ять… шістнадцять тонких штрихів прорвали небо, перекресливши тугу циклоїду дракона. Від них не було куди подітися, але вибухнувши малиновими відблисками, дракон зробив немислимий курбет і знову повернувся до плавного крутіння. Це було красиво, як усяка відточена гра. І подвійно красиво тому, що гра була смертельною. Лучники із ближнього села спробували застати вишневого красеня зненацька. Якби це їм вдалося — небо над округою осиротіло б, а весь світ став на одного дракона нудніший.
Камінчик злетів і, передумавши, повернувся на долоню. Злетів, повернувся — і впав на землю. Зморшкувата долонька зімкнулася в кулак.
— Не гнівайся, могутній Гаґене, але оберега я тобі не дам. Нехай Синюха живе у своїй Темній долині. А ти, якщо тебе справді переймає доля людей, оселися поруч і стеж, щоб ніхто не заблукав туди ненароком.
Гаґен не був ні здивований, ні розгніваний.
— От, виходить, навіщо ти тут сидиш. Що ж, це заняття варте такого курдупля як ти. І я не ображений твоєю відмовою, я від початку чекав чогось подібного. Не сердись і ти, поважний Ваді, але я все ж одержу твій талісман.
— Мене не можна вбивати, я вже чотириста років не заподіюю зла!
Ваді знав, як відлякують інших пришельців ці моторошні слова, але Гаґен лише посміхнувся — злегка презирливо.
— А скільки років ти не робив добра, високоповажний?
Ваді схилив голову до розсипаних біля ніг камінчиків, потім підняв підборіддя назустріч глузливому погляду велетня.
— Добра я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Билиця про казкового звіра», після закриття браузера.