Читати книгу - "Син землі, Турянський Осип Васильович"

«То не волосся на її голові: це якесь понадсвітнє, казкове проміння, що замешкало у тім єстві та сіє довкруги добро, любов і радощі життя».

У величний святочний настрій при великому столі в садку Куценка всунулася тінь. Однак ніхто її не бачив, ні не відчував її.

Управитель Пенкальський, котрого мавка викинула зі служби за те, що хотів убити Івана Куценка, найнявся на службу у пана Гаєвича і став повірником його намірів і тайн. Це було тим легше, що вони обидва виступили завзято проти хлопських симпатій граф'янки Олени. Крім того, пан Гаєвич поборював граф'янку з маєткових причин. Він уже тепер терпів значні матеріальні страти тому, що його селяни-робітники, підбадьорені великою зарібковою підвишкою, яку дала граф'янка своїм людям, розпочали страйк, домагаючись такої самої платні, як у панни граф'янки. Та на тім не кінець. Пан Гаєвич був переконаний, що «пострілена» граф'янка Олена готова кожної хвилі пальнути дурницю й відступити частину свого лісу або поля навіть цілком задарма селянам. А що тоді буде на його добрах? Або доведеться йому для заспокоєння збунтованої юрби, наслідуючи злощасний приклад Олени та зійти на жебри, або бути днями й ночами непевним життя. Іншого виходу зі свого положення пан Гаєвич не бачив. Тому ходив, неначе зварений, проклинав на кожному кроці «хлопську» граф'янку та все промишляв над тим, як вибити їй з голови анархістичні, як він казав, витребеньки.

Тому-то він доручив своєму новому управителеві Пенкальському стежити якнайдокладніше всі кроки Олени й Івана Куценка та підслухувати їх розмову. Пан Пенкальський взяв на себе це завдання якнайохотніше, тим більше, що після видалення з служби його дика пристрасть до граф'янки розгорілася ще більше.

Він довідався, що старий Куценко в день святого Івана справлятиме великий празник з приводу матури сина. Пенкальський міркував, що на цьому празнику буде справжня облава на цікаві вісті для нього і для пана Гаєвича. Для того він постановив узяти участь у цьому празнику, але, розуміється, в такий спосіб, аби ніхто його не бачив, а він бачив усіх, передовсім Івана Куценка, та міг усе підслухати, що на цьому празнику буде говоритися.

Пенкальський перешукував у пам'яті усіх, кого б міг вислати з тією метою на празник до Куценків, але не був у силі винайти нікого. Один задурний, другий глухий, третій непевний, четвертий не схоче, п'ятий візьме гроші й нічого не зробить, шостий уп'ється, сьомий все випапляє Куценкові.

* * *

Коли мавка їхала четвірнею до Івана Куценка, в половині дороги, межи двором і його хатою, якраз посередині села спинила бричку, бо побачила на дорозі жебрака, з двома торбами, в білій гуні і білими вусами та бородою, як у святого Миколи. Жебрак уклонився їй майже до землі і благав її шепелявим голосом:

- Ясновельможна царівно! Змилуйтеся над бідним, нещасним старцем на його останній дорозі до царства, ідіже ність болізні, ні печалі, но жизнь безконечная...

Мавка спитала його співчутливо:

- Відкіля ви, старче божий?

- Я, прошу вашої вельможності, іду з колиски до могили...

Мавка, на яку та відповідь зробила вражіння, дала йому милостиню й готова була їхати далі.

Жебрак одну монету сховав у кишеню, а другу наставив до неї і сказав:

- Спасибі... але ту другу монету прошу затримати для себе... бо ану ж... колись нещастя спаде на вас так, як на мене...

Мавка злякалася жебрака й закликала до візника:

- Їдь скоро!

Коли бричка щезла на закруті вулиці, жебрак Пенкальський погрозив у той бік палицею.

* * *

Коли жебрак увійшов на Куценкове подвір'я, якраз тоді переходила Маруся. Вона винесла йому бохоня хліба і, приглядаючись йому ближче, сказала:

- Я скажу татові, то, може, вони запросять вас на наш празник...

- Пожди, пожди, добра душе,- обізвався жебрак,- скажи мені, будь ласка, чи це правда, що ціле село на празнику?..

- Так, є дуже багато людей...

- І єгомость є?

- Є.

- І пан учитель є?

- Є.

- І панна граф'янка є?

- Є.

Після того слова жебрак нагло почув, як йому правий вус почав одклеюватися від губи. Миттю закрив уста, та зараз винісся з подвір'я і звернув на стежку, що ішла поза Куценкову стодолу. Як тільки переліз через перелаз, обізвався до себе з найбільшою лютістю:

- Ах прокляті вуса! Нікчемний клей! Нині на світі все фальшиве: душі і псякревський клей!

Оглянувся довкола.

Праворуч нього Куценкова стодола, ліворуч коноплі. Глянув позад себе. Ніхто не йде. Пішов кілька кроків наперед і з-поза угла стодоли глянув на стежку. Під платвою стодоли було вільне місце задля браку одного опілку у стіні. Жебрак вийняв з торби бохоня хліба і кинув його у коноплі. Опісля зі стіни вийняв одну вужчу опілку, котру теж кинув у коноплі, й через те отвір під платвою став настільки широкий, що можна було протиснутися досередини. Ще раз простежив стежку спереду й ззаду, а коли впевнився, що в найближчій хвилині ніхто не прийде, видряпався по стіні стодоли з швидкістю кота під платву й миттю пропхався всередину. Але там було повно густо набитого сіна. Здавалося йому, що аж тепер пропаде, бо неможливо було йому ні пірнути в сіно, ні підлізти вгору, ні спуститися у стодолі в долину. Значить, коли хто-не-будь тепер надійде, побачить жебрака-злодія на виставі у стодолі. Розпука додала йому сили, й він з найбільшою напругою почав пропихатися межи стріхою та сіном щораз вище, аж доліз до банти, при котрій свобідніше відітхнув. Тут уже він безпечний. Тільки темно, що хоч у писок дай! Він добре уважав, щоб у пітьмі не переміняти стріх, і почав під солом'яним насадом стріхи обережно підгинати, розбирати сніпок та робити й розпихати рукою й палицею діру. Робота йшла доволі пиняво, тому що мусила відбуватися без помітного шелесту. Здолу, у садку до нього доходив голосний, веселий гамір гостей, наслідком чого Пенкальський час до часу міг і голосніше шелеснути без страху, що зараз хтось його почує. При кінці роботи треба було уважати, щоби хто не наглянув, як там на стодолі стріха рухається. Адже з кількохсот очей може хтось у кожній хвильці зауважити той рух, а тоді Пенкальському кінець.

Нараз він мало не крикнув з радості: промінь світла вкрався через зроблену ним дірку до стодоли, й зараз