Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Або й більше, якщо добре про це подумати. Зрештою, на сторінках було не так і багато. Кошіль роками не робив нічого, вартого запису, або щонайменше того, що він міг би пригадати до вечора.

Там були тільки фази місяця, списки релігійних свят і випадкові солодкі плями на сторінках.

Але під підлогою було щось іще. Він помацав далі в запиленому проміжку й знайшов пару гладеньких кульок. Витяг і втупився у них, зачудований. Він потрусив їх і споглядав крихітні сніжинки. Він прочитав написи, відмітивши, що це були не так написи, як замальовки написів. Він сягнув рукою вниз і підібрав третю штуку; це було трошки погнуте металеве коліщатко. Лише одне металеве коліщатко. І, поруч із ним, розбита кулька.

Кошіль втупився у них.

Звісно, за свої останні тридцять років чи й більше він був трохи очманілим, і, можливо, вбирав спіднє поверх одягу, і трохи пускав слину, але... щоб він збирав сувеніри? Й маленькі коліщатка?

Позаду нього почулося кахикання.

Кошіль упустив загадкові предмети назад у діру й озирнувся. Кімната була порожня, але здавалося, що за відчиненими дверима стоїть тінь.

— Здоров? — сказав він.

Глибокий, гуркітливий, але дуже невпевнений голос сказав:

— Це всього лиш я, пане Буче.

Кошіль наморщив лоба в зусиллі пригадати.

— Причепа? — сказав він.

— Правильно.

— Бабай?

— Правильно?

— За моїми дверима?

— Правильно.

— Чому?

— Це дружні двері.

Кошіль підійшов до дверей і обережно їх зачинив.

За ними не було нічого, крім старого тиньку, хоча йому примарилося, що він відчув рух повітря.

— Тепер я під вашим ліжком, пане Буче, — сказав Причепин голос — так, з-під ліжка. — Ви ж не заперечуєте, правда?

— Ну, ні. Я гадаю, ні. Але хіба ти не маєш бути десь у шафі? Саме там зазвичай ховалися бабаї, коли я був хлопчиком.

— Добру шафу важко знайти, пане Буче.

Кошіль зітхнув.

— Гаразд. Підліжжя твоє. Влаштовуйся як вдома, чи як знаєш.

— Я би волів зачаїтися за дверима, пане Буче, якщо вам байдуже.

— О, гаразд.

— Не заперечуєте на хвилинку заплющити очі?

Кошіль слухняно заплющив очі.

Знову був рух повітря.

— Тепер можете дивитися, пане Буче.

Кошіль розплющив очі.

— Трясця, — сказав Причепин голос, — у вас тут позаду навіть гачок для пальта і всяке інше.

Кошіль дивився, як мідні головки на кінцях стовпчиків ліжка відкручуються самі собою.

Підлогу струснув трем.

— Що відбувається, Причепо? — сказав він.

— Нарощування життєвої сили, пане Буче.

— Ти маєш на увазі, ти знаєш?

— О, так. Гей, ого, тут позаду є защіпка, і ручка, і мідна накладка навколо ручки, і всяка всячина...

— Що ти маєш на увазі під нарощуванням життєвої сили?

— ...і петлі, тут справді хороші дверні петлі, ніколи не мав дверей із...

— Причепо!

— Просто життєва сила, пане Буче. Ви знаєте. Це різновид сили, яка є в живих речах. Я думав ви, чарівники, знаєте про такі штуки..

Кошіль Бук розтулив рота, щоб сказати щось на зразок: «Звісно, ми знаємо», — перш ніж перейти до дипломатичного вивідування, про що в біса говорить бабай, а потім згадав, що тепер він не мусить так робити. Це те, що він зробив би за життя, але, незважаючи на те, що провіщав Редж Шкарбан, було досить важко бути пихатим, коли ти мертвий. Трохи дубуватим, можливо, але не пихатим.

— Ніколи про це не чув, — сказав він, — для чого вона нарощується?

— Не знаю. Дуже несезонно. Зараз усе б мало пригасати, — сказав Причепа.

Підлога знову струснулася. Потім мостина, яка приховувала невелике Кошелеве багатство, тріснула і почала викидати паростки.

— Що ти маєш на увазі під несезонним? — сказав він.

— Її більше навесні, — сказав голос з-за дверей, — виштовхує з-під землі нарциси й таке інше.

— Ніколи про це не чув, — сказав Кошіль, зачудований.

— Я думав, ви, чарівники, все про все знаєте.

Кошіль глянув на свій чаклунський капелюх. Поховання і риття тунелю його не прикрасили, втім, після більш ніж століття в ужитку він і так не сягав вершин високої моди.

— Завжди існує щось нове до вивчення, — сказав він.

* * *

Настав новий день. Півень Кирило стріпнувся на своєму сідалі.

Написані крейдою слова відсвічували в напівмороці. Він зосередився.

Він глибоко вдихнув.

— Ка-ку-ка-ра-ча!

Тепер, коли проблему з пам’яттю було вирішено, лишилося перейматися лише за дислексію.

* * *

Вгорі на високих луках був сильний вітер, і сонце було близьким і сильним. Білл Двері крокував уперед і назад крізь виляглу траву на схилі пагорба, ніби корабель крізь зелені хвилі.

Він міркував, чи раніше відчував вітер і сонце.

Так, він відчував їх, він мав відчувати. Але він ніколи не переживав їх у такий спосіб; коли вітер так штовхає тебе, коли сонце так тебе припікає. Коли ти можеш відчувати, як минає Час.

Забираючи зі собою тебе.

Несмілий стукіт у двері клуні.

— ТАК?

— Спускайся, Білле Двері.

Він зліз донизу в пітьму й обережно відчинив двері.

Панна Літунка затуляла однією рукою свічку.

— Гм, — сказала вона.

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Можеш піти в будинок, якщо хочеш. На вечір. Не на ніч, звісно. Я маю на увазі, мені не подобається думати, що ти тут зовсім один увечері, тоді як у мене є вогнище і всяка всячина.

Білл Двері не знався на читанні з обличчя. Цієї навички він ніколи не потребував. Він дивився на заціпенілу, схвильовану, благальну усмішку панни Літунки, як бабуїн дивиться на розетський камінь.

— ДЯКУЮ ВАМ, — сказав він.

Вона шмигнула геть.

Коли він прийшов у дім, вона була не в кухні.

Він пішов на шурхіт і шкряботіння у вузький коридор і крізь низький дверний просвіт. Панна Літунка стояла навколішки в маленькій кімнаті позаду і гарячково розпалювала вогонь.

Вона звела очі в сум’ятті, коли він ввічливо постукав у відчинені двері.

— Заледве варто розпалювати його для одної, — пробурмотіла вона, ніби замість незграбного пояснення, — сідай. Я зроблю чаю.

Білл Двері увібгав себе в одне з вузьких крісел біля вогню і оглянув кімнату.

Це була незвична кімната. Якими б не були її функції, бути житловою, очевидно, до них не належало. Тоді як кухня була свого роду накриттям