Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

— А бачите, ви сміялися! А він таки приїхав.

Хлопці радо признавалися до помилки.

— Горобчику, та ми жартували. Тепер бачимо, що таки ти мав рацію.

Коли ж стало відомим, що це тільки полковник, Горобець не робив собі нічого з цього.

— Не генерал, але все ж таки полковник.

Коли всі довідалися, як називається цей полковник, Горобець і це собі витолкував на нашу користь.

— Молік… Мулик! Українське назвисько! А котрийсьто казав, що нема високих старшин-українців.

Ніхто не супротививсь. Вірили Горобцеві. Він не як сотенний писар, але як письменник і філолог справді міг мати рацію, що Молік — це звичайний український Мулик.

На полі між Страбичевом і Горондою уставились стрільці і ждали на високого гостя. Над’їхав, окружений стрілецькими старшинами, і почав іспитувати сотні. Підійшов і до першої сотні. Червоними штанами і золотим ковніром аж за очі хапав, похмурими бровами і вільгельмівськими вусами наганяв страху. Оглянув вистроєну в лаву сотню і вдоволено махнув головою. Хлопці не могли йому не подобатися, хоч, напевно, різали його військове око отою пестрою мішаниною стрілецьких шапок, спортових кашкетів, солом’яних капелюхів і твердих півциліндрів. Після того почався іспит. Казав зробити розстрільну, обсаду рова, наступ, відступ, вправи в колоні і забезпечений похід.

Закінчила перегляд дефіляда… Мешти, черевики і чоботи солідно витовкали такт та підіймали куряву на сухій стерні. Достойник привітно всміхався і ласкаво кивав рукою. Сотня вертала на стоянки, задоволена з себе, як ніколи.

— Що перша сотня, то не копиця сіна! — похвалив Качур, як тільки червоні штани віддалилися.

— Робила все, як грім! — підхвалював Гладун. — Бігме, ми в Бориславі ліпше не робили.

— Ті бориславці — то такі хвальки, що не дай, Боже! — злостився Качур. — Думають, що як у них нафта буває, то й військо мусить бути найліпше.

— А таки так. В Бориславі постали перші стрільці. Клим Гутковський, інженер Филип Левицький організували, вчили. Всі бачили на здвизі, як виглядали бориславці.

— Я міркую, що межи здвигом і війною є маленька різниця, — обізвався Леонтинський, помалу вимовляючи слова. — Не перечу, що сотня добре списалася, але тут заслуга не наша, а пана сотенного писаря.

Горобець і собі вийшов на перегляд та весь час волочився за командантом сотні з величезною книгою під пахою. Тепер ішов він гордо біля першої чвірки і робив враження, що сотня тільки завдяки йому так добре представлялася. «Вуйкового» дотепу не чув, і добре, що не чув, бо любив часом образитися і вдавав тоді достойника.

Сотня підходила саме під Страбичів і перший раз, відколи виїхала з Галичини, заспівала свою улюблену пісню. Цілий час перебування за Карпатами ніколи ще не була така весела. Не знала, що завтрашній день буде останнім у її воєннім вишколі. Що від завтра почнеться ціла низка днів, місяців, а навіть літ у безнастанних трудах, боях і походах, на шляху до великого ідеалу…

Ранок устав веселий, ясноокий. Була половина вересня. В Галичині в цей час уже нічний холод кості нащупував; тут, на Закарпаттю, тепло було ще, мов серед літа. Ланцюг Карпат спинював подих півночі, а угорська пушта слала аж до підніжжя гір свої теплі вітри. Під їх крилом розросталися ліси кукурудз, ваготіли гілля слив’яних садів, наливалися солодом грона по захисних виноградниках. По безхмарнім небі плило не осіннє галицьке сонце, з сумною ласкою в очах, а закарпатське, веселе і гаряче. Перша сотня стояла в збірці і слухала денного наказу:

«Вчорашній перегляд виказав найліпшу боєву справність у першій сотні. Головна команда висказує першій сотні свою похвалу і заряджує: нині, 24 вересня 1914 р., відійде сотня на станцію Горонда, де завагонується і від’їде до Мукачева. Там дістане однострої і весь виряд. Гаївська-сотня передасть нині свої кріси, набійниці і муніцію першій сотні. В Мукачеві перша сотня ждатиме на дальші зарядження».

Зварич слухав наказу, і дивні почування ворушилися в його душі. І розкіш, і острах, і гордість, і якесь дивне почуття маленькости своєї особи. Йде на війну… Братиме участь у тім, про що балакається, як про рідке страхіття. Почує рев гармат, гаркіт скорострілів і тріскіт крісів, тим разом звернених на нього з метою вбити його. Може, перша куля, перша граната призначена на те, щоб поховати в землю всі його мрії, всі його сподівання?! Може, перший багнет, який загрузне в стрілецькім тілі, саме проб’є його серце, яке щойно починало битися живіше… Але геть острах! Перша сотня, вибрана з усього стрілецтва, йде на війну. Скільки то подиву і заздрості в других сотнях!.. Але смерть?! Що значить його особа в тім великанськім дужанні народів? Хіба мільйони таких самих, як він, не йдуть у бій, не кровавляться, не гинуть? Ось біля нього сотня товаришів… Кожний з них має таке саме право до життя а подібні мрії і надії.

Зварич глянув мимохіть по лицях товаришів і почув, що тепер вони йому ще ближчими, просто ріднею. Адже з ними, в їх товаристві, як рівний з рівними, піде на небезпеку смерти чи каліцтва, на труди і невигоди воєнних походів.

Після збірки не було вже вправ. Хлопці розійшлись по стоянках ладитись у довгу дорогу. Веселі були. Може, й не одному десь там у душі блукалися журба, як тінь, але вона заслаба була, щоб захмарити чоло, погасити очі. По клунях та стодолах розлягалися сміхи, жарти і співи, ще більше, як звичайно бувало.

Ґазда, в якого Зваричів рій був на стоянці, вийшов до хлопців.

— То ви на безівно днесь ідете? — питався, немов з жалем.

— Напевно, ґаздо! — відповідали хлопці. — А вам, може, кривда яка сталася, скажіть, ми заплатимо.

— Нич ви ми злого не вчинили. Катуни ви добрі, і кедь би я бив молодший, пойшов би з вами.

— Ходіть, возьмемо! — сміялися хлопці.

— Або пустіть, ґаздо, Анічку з нами, — зажартував Склярський.

Старий всміхнувся і погрозив хлопцеві пальцем.

— З тобою на безівно не пустив би.

Старий сів собі на порозі стодоли, закурив люльку, і, видно, любив хлопців, коли не квапився іти від них. Надійшла з саду Анічка, несучи повен подолок стиглих слив.

— Анічко, а дай-но катунам слив, — закликав старий.

Дівчина підійшла ближче і роздавала пригорщами стиглі угорські сливки.

— Ох, Анічко, — зітхнув Склярський. — Коби знаття, що так скоро відійдемо, був би до тебе сватався.

— А якби я не пойшла?!

— Чому, хіба я вже такий ні до чого? Ґаздо, кажіть, хотіли би ви мене за зятя?!

Ґазда глянув з-під