Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

Що приводить мене, як Трудін повільний поворот на 180 градусів на першому сходовому майданчику, через смерть, до теми помсти. Усе стає зрозумілішим, і я можу зітхнути з полегшенням. Помста: цей потяг інстинктивний, потужний —і простимий. Ображений, обдурений, понівечений, ніхто не може опиратися принадності мстивих думок. І тут, коли, у геть крайньому варіанті, вбито близьку людину, фантазії палахкотять. Ми соціальні істоти, колись ми тримали одне одного під контролем за допомогою насильства або загрози насильства, як собаки у зграї. Ми народжуємося з цим солодким передчуттям. Для чого нам уява, як не для того, щоби програвати та смакувати, і повторювати ці криваві можливості? За одну безсонну ніч помсту можна справити більше ніж сто разів. Цей потяг, мрійливий намір — людяний, нормальний, і ми маємо його собі пробачати.

Але піднята рука, реальне насильницьке втілення цього, — проклята. Така математика. Не буде ніякого повернення до колишнього стану справ, ніякої потіхи, ніякого солодкого полегшення — точно не надовго. Тільки другий злочин. Вирушаючи дорогою помсти, копай дві могили, казав Конфуцій. Помста розшиває цивілізацію. Це повернення до постійного, примітивного страху. Подивіться на нещасних албанців, хронічно заляканих їхнім законом, кануном, їхнім ідіотським культом кревної ворожнечі.

Так що тим часом, як ми добираємося до сходового майданчика коло бібліотеки мого любого батька, я звільняю себе, як від гріхів, не від думок, але від дій, від помсти за його смерть у цьому житті або в наступному, післяродивному. І виправдовую себе від боягузливості. Знищення Клода не поверне мого батька. Я розтягую Райхельтове сорокасекундне вагання на ціле життя. Ні запальчастим діям. Якби мені все вдалося з пуповинням, то воно, не Клод, стало б причиною, яку занотував би будь-який патологоанатом. Нещасливий випадок, записав би він, але не незвичайний. Матері й дядькові це принесло б певне незаслужене полегшення.

Сходи дають такий простір для думок тому, що Труді спускається ними зі швидкістю найповільнішого нічного лемура. Нарешті її руки міцно стискають поруччя. Вона спускається на одну сходинку, потім на іншу, іноді зупиняється, замислюється, зітхає. Я знаю, що це все означає. Гостя затримає конче потрібну хатню працю. Поліціянти можуть повернутися. Труді геть не в настрої для битви ревнивих власницьких інстинктів. Це питання першенства. Її незаконно відсторонили від упізнання тіла — це роз’ятрює. Елодія — просто нещодавня коханка. Або не така вже й нещодавня. Вона могла бути ще до переїзду до Шордіча. Ще цю відкриту рану перев’язувати. Але навіщо приходити сюди? Не щоб її втішали, не щоби втішати самій. Вона може знати чи мати якусь ласу викривну деталь. Може викинути Труді та Клода під три чорти. Або це шантаж. Облаштування похорону, яке теж треба обговорити. Ні, не це. Ні, ні! Так багато заперечень із такими зусиллями для моєї матері. Як це її втомлює, на додачу до всього решти (похмілля, вбивства, виснажливого сексу, вагітності на великому терміні) бути змушеною напружувати волю та поширювати свою облесливу ненависть іще й на гостю.

Але вона повна рішучості. Коси міцно затуляють її думки від усіх, окрім мене, на ній свіжа білизна — бавовняна, не шовкова, як я відчуваю, — та коротка літня сукня, правильного вільного крою, але й не заширока. Її оголені рожеві руки й ноги, пофарбовані бузковим нігті, її повна, незаперечна краса загрозливо виставлені на огляд. Вона схожа на лінійний корабель, повністю, хоч і неохоче, оснащений та озброєний, з опущеними гарматними затулками. Жінка-войовниця, фігурою на «носовому» вигині якої я гордий бути. Вона спускається, рухаючись плавно, але переривчасто. Вона впорається будь із чим, що до неї підступиться.

Коли ми добираємося до передпокою, будь-що вже почалося. І погано. Вхідні двері відчинилися й зачинилися. Елодія — всередині та в Клодових обіймах.

— Так, так. Ну, ну, — бубонить він на її безперервний ланцюжок розплаканих, уривчастих речень.

— Я не маю. Це неправильно. Але я. Ох, вибачте. Що це має бути. Для вас. Я не можу. Ваш брат. Не можу. Що вдіяти.

Мати залишається біля підніжжя сходів, напружуючись із недовіри, і не тільки до гості. Значить, ось таке бардівське горе.

Елодія нас іще не помітила. Напевно, вона стоїть обличчям до дверей. Новина, яку вона хоче переповісти, доходить крізь стакато схлипів.

— Завтра ввечері. П’ятдесят поетів. З усієї. Ох, ми його любили! Читати в Бетнал-Ґрінській[26] бібліотеці. Або надворі. Свічки. Кожне по віршу. Ми так хочемо, щоб ви були.

Вона зупиняється, щоб вишмаркатися. Для цього вона вивільняється від Клода та бачить Труді.

— П’ятдесят поетів, — безпомічно повторює він. Яка ідея могла би бути огиднішою для нього? — Це багато.

Її схлипи майже вщухли, але пафос власних слів викликає їх знову.

— О. Привіт, Труді. Мені так, так шкода. Якщо ви або. Могли б сказати якісь. Але ми зрозуміємо. Якщо ви. Якщо ви не зможете. Як це важко.

Її вириває від нас її скорбота, котра все виводиться вгору аж до певного воркування. Вона намагається вибачитися, і нарешті ми чуємо:

— Порівняно з тим, що ви. Дуже перепрошую. Не мені вам.

На думку Труді, вона має рацію. Матір знову відсторонено. Перетужили, переголосили — вона зостається, незворушна, коло сходів. Тут, у передпокої, де ще, певно, затримуються залишки смороду, ми впіймані в невизначеності. Ми слухаємо Елодію, і секунди минають. Що тепер? Клод знає відповідь.

— Ходімо сядемо. У холодильнику є пуйі-фюме.

— Я не. Я прийшла тільки.

— Сюди.

Коли Клод проводить її повз мою матір, вони, допевне, перезираються — тобто вона дивиться зі спалахнулим докором, а він мляво знизує плечима. Дві жінки не обіймаються й навіть не торкаються, і нічого не кажуть, коли опиняються за кілька дюймів одна від одної. Труді дозволяє їм пройти вперед, перш ніж піти за ними, вниз, до кухні, де двоє обвинувачів, Гліколь і Смузі з Джад-стріт, ховаються серед хаосу в криміналістичних мазках.

— Якщо хочеш, — каже мати, ступаючи на липкі дошки підлоги, — я думаю, Клод не проти зробити тобі канапку.

Ця невинна пропозиція приховує багато шпичок: вона недоречна для цієї ситуації; Клод ніколи в житті не робив канапки; у домі немає хліба; між двома скибками нічого покласти, окрім пилу з-під солоних горішків. І хто міг