Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Велика, мені потрібні гроші, щоб продовжити працювати над справою.
— Тільки немає ніякої справи, все скінчено.
— Ви про що?
— Про ту ж справу, справу Стіллмана.
— Що значить «все скінчено»? Я досі над нею працюю.
— У голові не вкладається.
— Годі говорити сраними загадками. Я поняття не маю, про що ви.
— Не вірю, що ви не знаєте. Де ви взагалі ошивалися? Ви що, газети не читаєте?
— Які ще газети? Блін, та скажіть же ви прямо. Немає в мене часу на газети.
По той бік слухавки запала тиша, і Квіннові вже було здалося, що розмова завершилася, він просто заснув і прийшов до тями зі слухавкою в руках.
— Стіллман стрибнув із Бруклінського мосту, — сказав Остер. — Він вчинив самогубство два з половиною місяці тому.
— Брешете.
— Всі газети про це писали, можете самі перевірити.
Квінн нічого не сказав.
— Ваш Стіллман, — продовжив Остер, — той, який у Колумбійському викладав. Писали, помер у польоті, ще до того, як вдарився об воду.
— А Пітер, із Пітером що?
— Поняття не маю.
— А хто має?
— Хтозна, це вам самому доведеться з’ясовувати.
— Мабуть, що так, — сказав Квінн.
І повісив слухавку, не попрощавшись із Остером. Він взяв другий десятипенсовик і подзвонив Вірджинії Стіллман. Цей номер він знав напам’ять.
Механічний голос сповістив, що цей номер більше не обслуговують. Потім повторив повідомлення, а тоді все стихло.
*
Квіннові складно було описати відчуте тієї миті. Спочатку він мовби й не відчував нічого, ніби ціла ця історія яйця виїденого не варта. Він вирішив поки що про неї не думати. На це ще буде час згодом, — вирішив він. А зараз потрібно просто дістатися додому. Він повернеться у свою квартиру, зніме одяг, сяде у гарячу ванну. Тоді перегляне нові журнали, послухає платівки, прибере. А потім, може, про це подумає.
Він вернувся на 107-му вулицю. Ключі досі лежали у нього в кишені, і, відкриваючи вхідні двері й піднімаючись трьома прольотами сходів до квартири, він почувався майже щасливим. Проте щойно він ступив за поріг квартири, щастю настав кінець.
Усе змінилося. Квартира виглядала, як чужа, Квінну навіть здалося, що він випадково зайшов до сусідів. Він вийшов у коридор і перевірив, який номер на дверях. Ні, він не помилився. Це справді його квартира, його ключ відкриває двері. Він знову зайшов назад і оцінив ситуацію. Меблі переставили. Там, де колись стояв стіл, тепер стояв стілець. Там, де колись стояв диван, тепер стояв стіл. На стінах були нові картини, на підлозі — новий килим. А його письмовий стіл? Він роззирнувся, але ніде його не побачив. Він уважніше придивився до меблів і зрозумів, що ті не його. Усе, що було у квартирі, коли він вийшов із неї востаннє, вивезли. Зник його письмовий стіл, зникли його книжки, зникли дитячі малюнки покійного сина. Він перейшов із вітальні до спальні. Його ліжко зникло, його комод зник. Він висунув верхню шухляду тієї шафи, що стояла тепер у спальні. У ній жужмом лежало жіноче спіднє: трусики, ліфчики, пеньюари. У наступній — жіночі светри. На тім Квінн і спинився. На столику біля ліжка стояла у рамці фотографія білявого вилицюватого юнака. На іншій світлині той же юнак стояв у снігу і з усмішкою обіймав непоказну дівчину. Вона теж усміхалася. За ними виднівся гірськолижний спуск, чоловік із лижами через плече і блакитне зимове небо.
Квінн повернувся до вітальні й сів у крісло. У попільничці він побачив недокурену цигарку зі слідами помади. Він підкурив її і затягнувся. Тоді пішов на кухню, відкрив холодильник, знайшов помаранчевий сік і буханку хліба. Він випив соку, з’їв три скибки хліба й вернувся у вітальню, де знову сів. За п’ятнадцять хвилин зі сходів долинули кроки, перед дверима дзвякнули ключі, а тоді у квартиру ввійшла дівчина з фотографії. На ній була біла медсестринська форма, в руках тримала бурий пакет із покупками. Побачивши Квінна, вона впустила пакет і закричала. А може, спершу закричала, а тоді впустила пакет. Тут Квінн не певен. Пакет від удару об підлогу розірвався, до краю килима білим потоком полилося молоко.
Квінн встав, підняв руки у примирливому жесті і сказав їй не хвилюватися. Він її не скривдить. Його тільки цікавить, чого це вона живе у його квартирі. Він вийняв із кишені свій ключ і підняв у повітрі, мовби демонструючи добрі наміри. Вона повірила не одразу, але врешті паніка таки вщухла.
Це не значить, що вона перестала його боятися чи почала довіряти. Вона не відходила від прочинених дверей, готова кинутися надвір, щойно запідозрить недобре. Квінн тримався на відстані, щоб не погіршити ситуацію. Його рот говорив, знову і знову пояснював, що вона живе у його домі. Вона явно не вірила жодному слову, але слухала, щоб його не злити, явно сподіваючись, що він виговориться й піде собі.
— Я тут уже місяць живу, — сказала вона. — Це моя квартира. Я підписала контракт на рік.
— Чого ж тоді у мене є ключ? — усьоме чи й увосьме спитав Квінн. — Це вас що, не переконало?
— Та є сотні способів добути ключ.
— Вам що, не сказали, що тут уже хтось живе, коли ви зняли квартиру?
— Сказали, що тут жив якийсь письменник, але зник, кілька місяців ренту не платив.
— То це ж я! — вигукнув Квінн. — Це я — той письменник!
Дівчина змірила його холодним поглядом і розсміялася.
— Письменник? Сміхота, та й годі. Та ви погляньте на себе. Я такого ще в житті не бачила.
— У мене останнім часом були певні проблеми, — пробурмотів Квінн, ніби це щось пояснювало. — Але вони тимчасові.
— А власник дому сказав, що радий вас позбутися. Не подобаються йому пожильці без роботи. Вони споживають забагато тепла й перевантажують труби.
— Ви не знаєте, що сталося з моїми речима?
— Якими речима?
— Книжками, меблями, паперами.
— Без поняття. Мабуть, що могли, продали, а решту викинули. Коли я в’їхала, все вже вивезли.
Квінн глибоко зітхнув. Він сягнув краю. Тепер він це чітко розумів, мовби перед ним відкрилася велика істина. Нічого не лишилося.
— Ви хоч розумієте, що це значить? — спитав він.
— Чесно кажучи, мені байдуже, — сказала дівчина. — Це ваші проблеми, а не мої. Я просто хочу, щоб ви звідси забралися. Негайно. Це — моя квартира, і я хочу, щоб ви забралися. Якщо не підете, викличу поліцію, й вас арештують.
Байдуже. Він може хоч весь день сперечатися з дівчиною, а квартири йому все одно не повернуть. Здиміла його квартира, і сам він здимів, і все здиміло. Він щось нечутно пробелькотів, вибачився, що згаяв її час, і вийшов повз неї за двері.
13
Квіннові збайдужіло майбутнє, й тому він навіть не здивувався, коли вхідні двері на 69-й вулиці прочинилися без ключа. Він так само не здивувався, коли дістався дев’ятого поверху, пройшов коридором до квартири Стіллманів і виявив, що ті двері теж відкриті. А найменше його здивувало, що квартира стояла пусткою. Все вивезли, в кімнатах нічого не було. Всі кімнати були однакові: паркет, білі стіни. Квінна це не вразило. Він стомився, йому хотілося просто заплющити очі.
Він дійшов до кімнати вглибині квартири, кліточки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нью-йоркська трилогія, Пол Остер», після закриття браузера.