Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

І він опустив гобітів на землю. Ті низько вклонилися, перш ніж піти. Цей жест дуже сподобався ентам, якщо судити за інтонацією їхнього шепоту і за вогниками в очах; але невдовзі вони повернулися до своєї розмови. Мері та Піпін піднялися стежкою, що надбігала зі заходу, і визирнули крізь просвіт у велетенському живоплоті. Довгі, порослі деревами схили вивищувалися понад краєм падолу, а поза ними, над ялинами на найдальшому гребені, здіймався гострий і білий шпиль високої гори. На півдні, ліворуч од гобітів, розкинувся ліс, який поволі губився в сірій далині. Ген там ледве мріла тьмяно-зелена латка землі, й Мері здогадався, що то — роганські рівнини.

— Цікаво, де Ісенґард? — озвався Піпін.

— Я навіть достеменно не знаю, де перебуваємо ми, — сказав Мері, — проте той шпиль — це, мабуть, Метедрас, а кільце Ісенґарда, наскільки я пригадую, розташоване в розгалуженні чи у глибокій розколині біля підніжжя гір. Тож він, певно, по той бік цього великого гребеня. Мені здається, що ген там, ліворуч од шпиля, щось куриться чи димиться, — ти бачиш?

— А який він, той Ісенґард? — запитав Піпін. — Я про те, чи зможуть енти взагалі йому щось заподіяти.

— Мене це теж непокоїть, — відказав Мері. — Ісенґард — це, гадаю, щось на кшталт кільця зі скель чи з пагорбів, а всередині рівнина, посеред якої стоїть острів чи камінна колона. Її називають Ортанк. Там — Саруманова вежа. Довколишня стіна має браму, можливо, й не одну, і, либонь, крізь неї біжить потік; він бере початок у горах і перетинає Роганську Ущелину. Ледве чи ентам поталанить пробратись у таке місце. Та в мене дивне враження від цих ентів: чомусь я не вважаю їх такими невинними і, ну, кумедними чи що, якими вони здаються спершу. А здаються вони повільними, чудними і терплячими, майже сумними; проте, думаю, їх таки можна розворушити. І якщо це станеться, то я волію бути на їхньому боці.

— Так! — сказав Піпін. — Я тебе розумію. Вони здатні перемінитися зі старої корови, що спокійнісінько собі стоїть і жує траву, на роздратованого бика, і переміна ця може відбутися зненацька. Цікаво, чи вдасться Деревобородому їх розбудити? Переконаний: він спробує. Та вони не хочуть, аби їх будили. Деревобородий он сам розворушився минулої ночі, але відразу ж угамував свій запал.

Гобіти озирнулися. Таємна нарада ентів тривала: їхні голоси ритмічно то гучнішали, то тихшали. Сонце піднялося вже досить високо для того, щоби зазирнути за живопліт: його світло зблиснуло на верхівках беріз і затопило північний бік падолу холодною жовтою барвою. Там гобіти помітили маленький сяйливий водограй. Вони пройшли вздовж пруга велетенської чаші біля підніжжя вічнозелених дерев — приємно було знову відчути під пальцями ніг прохолодну траву і не поспішати, — а потому спустилися до джерела, що било ключем. Зробили кілька ковтків прозорої, холодної, п'янкої води й повсідалися на зарослому мохом камені, дивлячись, як виграють на траві сонячні цятки та як біжать дном улоговини тіні від швидкоплинних хмар. Шепіт ентів не вмовкав. Це місце здавалося гобітам дуже дивним і усамітненим, ніби було поза межами їхнього світу, далеким від усього, що з ними відбулося. Їх раптом охопив непоборний сум за обличчями та голосами їхніх побратимів, особливо Фродо, Сема та Бурлаки.

Урешті-решт, шепіт ентів урвався, й, підвівши очі, гобіти побачили, що до них іде Деревобородий разом зі ще одним ентом.

— Гм, грум, ось і я, — озвався Деревобородий. — Ви стомились, і вас починає брати нетерплячка, гмм, еге? Ну, боюся, вам іще рано нетерпеливитися. Ми, проте, вже відбули перший етап; одначе мені ще потрібно вкотре пояснити становище тим, хто живе далеко звідси, далеко від Ісенґарда, і тим, до кого я не дійшов перед Вічем, — а потому ми вирішимо, що нам робити. Проте ухвалення рішень не забирає в ентів стільки часу, скільки розгляд усіх подій і фактів, щодо яких їм доводиться виносити ухвалу. Втім, не варто заперечувати й того, що тут ми пробудемо ще тривалий час: дуже ймовірно, кілька днів. Тож я привів вам товариша. У нього поблизу є ентівська оселя. Ельфійською його звати Бреґалад. Він каже, що вже все вирішив і не мусить довше бути на Вічі. Гм, гм, він серед нас найбільше схожий на квапливого ента. Ви знайдете спільну мову. Бувайте!

Деревобородий розвернувся й пішов собі.

Бреґалад якусь хвилю стояв і поважно роздивлявся гобітів, а вони дивилися на нього, вичікуючи, коли той почне виявляти бодай якісь ознаки «квапливості». Цей ент був високий і, здається, доволі молодий: шкіра на його руках і ногах була гладенька та блискуча, він мав червоні губи і сиво-зелене волосся, міг згинатись і гойдатися, як тонке дерево на вітрі. Нарешті він таки озвався, і голос його, хоч і плавний, виявився вищим і дзвінкішим, аніж у Деревобородого.

— Га, гм, друзі мої, ходімо на прогулянку, — сказав він. — Я Бреґалад, себто Спритнодрев — вашою мовою. Та це, звісно, лише прізвисько. Так мене називають, відколи я відповів так старшому ентові ще до того, як він завершив доказувати своє запитання. Я також швидко п'ю і вгамовую спрагу, тоді як дехто й далі мочить свою бороду. Ходімо зі мною!

Він простягнув дві делікатні руки й подав по долоні з довгими пальцями кожному гобітові. Цілий той день вони гуляли з ним у довколишніх лісах, співали та сміялися — Спритнодрев часто сміявся. Він сміявся, коли сонце виходило з-за хмари, сміявся, коли на шляху їм траплявся потік чи джерело: тоді ент спинявся і змочував собі ноги та голову водою; іноді він сміявся через якийсь звук чи шепіт у деревах. Кожного разу, побачивши горобину, Бреґалад на мить завмирав, простягнувши руки, співав і погойдувався в такт співу.

З настанням ночі він приніс гобітів до своєї ентівської оселі, яка була не більш ніж моховитим каменем, покладеним на дерни попід зеленим крутосхилом. Довкола каменя росла горобина, а ще там (як і в кожній ентівській оселі) була вода: з крутосхилу вибивалося джерельце. Доки в лісі западала темрява, вони трохи побесідували. Неподалік досі відлунювали невгамовні голоси Ентівського Віча: проте зараз вони здавалися глибшими і не такими розміреними, як раніше, хоча подеколи один гучний голос ставав особливо виразним у своїй дзвінкій і пришвидшеній мелодійності, — натомість