Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

— Лікарю Спінель, до вас прийшли.

Цього ще не вистачало!

Вікторія обдарувала молоденьку медсестру таким поглядом, що та навіть позадкувала з переляку.

— Хто?

— Чоловік не назвався. Сказав лише, що зачекає на вас на вулиці.

«Кого це нелегка принесла?»

Віка прискорила кроки, сподіваючись швидко розібратися з відвідувачем.

Вітер сколихнув руді пасма на голові худорлявого чоловіка, що стояв до неї спиною, і Вікторія побачила на засмаглій шиї татуювання у вигляді кобри.

Декілька років тому...

— Лялька, кидай пити. Пора додому.

— Не хочу. Тут весело...

— Вставай, кажу, — Вітька потягнув її за руку, але вона висмикнула її з вологих пальців. Він виявився наполегливим і, обхопивши за талію, силою стягнув її зі стільця біля барної стійки. — Я обіцяв твоїм батькам доставити тебе додому до опівночі.

— Чеберяй ти до... дідька, разом з ними. Я хочу танцювати. Потанцюймо, Віть.

— Уже натанцювалися. Декого ноги не тримають. Казав же тобі, не захоплюйся «Маргаритою». Та стій же ти рівно! Така маленька, і така важка.

Віка розреготалася й знову похитнулася. Вона відчувала себе дивно — думки немов плавали в пунші, а ноги плуталися в густому киселі. Смішно.

— Вчора ти не скаржився. Дивись, стіни рухаються! — Їй було весело, і вона знову розсміялася. — Пам'ятаєш, коли ми у твоєму гаражі... Вправна я вершниця?

— Вправна. Куди ти знову повернула? Вихід з іншого боку.

Однак Віка завжди робила те, що хотіла. А зараз вона хотіла не додому, до вічно сердитих батьків, а веселитися під суперовий музон.

— Я збираюся танцювати.

— Лялька, твій батько з мене скальп зніме. Пішли звідси.

— Він і так його з тебе зніме, коли дізнається... Ох! — вона спіткнулася та вхопилася за якогось хлопця, що стояв до неї спиною, — … про те, чим ми з тобою займалися в гаражі.

— Я тебе не змушував, — Вітька негайно відпустив її, вочевидь переляканий. — Ти не посмієш йому сказати. Га, Лялька? Ти ж не скажеш?

— Злякався? Так тобі й треба. Ходімо танцювати.

— За п'ять хвилин ти повинна бути вдома. Я ж обіцяв!

В голосі Вітьки з'явилися істеричні нотки. Слинько.

— Їдь сам. Я залишаюся.

— Вали звідси, хлопче. Я за нею пригляну.

Віка підійняла голову та натрапила на світлі, майже прозорі очі. Вони належали чоловікові, за якого вона вхопилася, щоб не впасти. Високий та худий, з довгим рудим волоссям, зібраним на потилиці у хвіст, він виглядав відстороненим, але його хижий погляд змусив Віку затремтіти. Чоловік налякав її й водночас зачепив. Абсолютно нова суміш відчуттів, і вона викликала у Віки захват.

— Я не можу піти без неї. Ви не розумієте!

Вітька. Він знову злякався. Голос он як тремтить. Смішно.

— Або ти сам підеш, або тебе звідси винесуть. Вибирай.

Жорсткий хлопець. Такого у неї ще не було. Точно слів на вітер не кидає.

Вітька, мабуть, теж це зрозумів. Він мовчки розвернувся та зник у натовпі.

Гострий погляд на деякий час затримався на її короткому рожевому топі, під який вона не стала надягати бюстгальтер. Вікторії сподобалося, як чоловік впливав на її органи чуття. Вона чекала звичного компліменту, але хлопець знову поглянув їй в очі та спокійно промовив:

— Ходімо. Лялька.

Він повернувся до неї спиною, і Віка помітила на шиї химерне татуювання. Їй довелося підійнятися навшпиньки, щоб роздивитися його.

Кобра!

— Гей! Як тебе звати?

Він обернувся, незадоволений її запитанням і тим, що вона не пішла за ним.

— Інакше ти зі мною не підеш?

— Здогадливий.

— Підеш. Ніколи мені не бреши. Я цього не люблю.

Він повернувся та попрямував до чорного входу. Віка стояла й спостерігала, як всі дають йому дорогу, боязко відскакуючи вбік. Їй це теж сподобалося. Небезпечний чоловік. Віка вже вирішила: якщо він не обернеться, поки вона дорахує до п'яти, то сама піде за ним. Він не обернувся. Зате до Віки підійшов якийсь здоровань і пробасив на вухо:

— Ед сказав, що чекає на тебе в машині біля виходу.