Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Коли вони сіли обідати за напівпорожній стіл, Стелла Аркадіївна, примруживши одне око, пильно оглянула Артура і Злату. Дівчина досі не викликала особисто в неї жодних нарікань чи негативних емоцій, була тиха і скромна, щоправда, легко піддавалася поганому впливу своєї подруги. Це було мінусом. Майже ніколи Злата не долучалася до розмов, завжди мовчала, а споглядаючи її вкрите шрамами тіло, завжди хотілося пожаліти нещасну дівчину.

І виявляється — син Олексія саме через неї останні роки поводиться нестерпно. На кожному молитовному зібранні батько просив про молитву за сина, щоб Бог зцілив його серце і душу, дарував розуміння і прощення серцю, через смерть дівчини, а дівчина, насправді, була жива весь цей час…

Стидалася своєї зовнішності? Можливо. А тепер, коли вони зустрілись, слід пильнувати цих халдеїв, щоб не наробили лиха. Бо не мають Бога в серці — лише гріховні думки. І Артур — ще той спокусник. Чула багато історій про його походеньки. Для нього спокусити дівчину не становить жодної складності. Бог благословив Артура гарною зовнішністю, навіть занадто гарною. І досвіду в нього в цих справах більше ніж досить.

Нічого, вона, Стелла, не дозволить їм наробити дурниць.

Оглянувши овочевий суп у каструлі, Артур вирішив для себе, що він не хоче його навіть пробувати. Друга страва виглядала дивно, але ніби-то була їстівною.

— Все холодне, — сказав Артур, оглядаючи макарони і котлету.

— Я можу підігріти! — невідомо звідки матеріалізувалася Зіна, взяла його тарілку і пішла до мікрохвильовки, широко усміхаючись.— Це лише хвилинка.

— Дякую, Зіно, — він усміхнувся у відповідь.

— Ось, будь ласка, — вона вийняла нагріту порцію і подала йому, проте, несподівано, Артур взяв іншою рукою холодну тарілку Злати, а нагріту поставив перед нею.

— Зіно, ще одну, будь ласка, для мене, — усмішка дівчини трохи згасла, але вона взяла тарілку.

Олексій встиг поїсти до того і тепер, допивши компот, разом з Матвієм, Борисом і ще трьома молодими чоловіками з бригади пішли до корпусу.

Німці, подякувавши, теж пішли з їдальні, як і молоде подружжя. За столом залишилися Фелікс Антонович, Стелла Аркадіївна, Зіна, Жанна, Злата і Артур. До двох останніх була прикута увага решти.

— Ще одне диво Господь учинив у твоєму житті, Артуре — промовив Фелікс, п'ючи компот.

— Так, це дійсно диво, — погодився Артур.

Він поглянув на Злату, вона намагалася не виказувати жодних емоцій, зосереджено колупаючи виделкою переварені макарони і не дуже смачну котлету.

На його тарілці було те саме. Капець… Це марнування продуктів. Хто ж так готує? Додав кетчуп, але ситуації це не врятувало. Нічого, він готовий все це їсти, і навіть не буде критикувати кухарів (Стеллу і Зіну), тільки б лишитися тут, поруч зі Златою.

— Можливо, після такого Божого дарунку, твоє серце почне дослухатися до… — почав Фелікс, але Артур, не бажаючи вислуховувати повчання, перебив його.

— У серця немає вух. Воно не може чути.

— Ти розумієш, про що я кажу.

— Можливо. А можливо і ні.

— Тобі повернули…

— Але спочатку — забрали! — вони дивилися одне одному в очі. — Знаю, є такий "рецепт щастя". Спочатку все забрати, а потім — повернути.

— Так, є. І отримавши знову, ми в повній мірі відчуваємо важливість і починаємо цінувати ще більше значення свого щастя, розуміємо всю крихкість нашого буття. Час і страждання шліфують нас, роблять кращими, наближають до відповідності Його задуму.

— Я не став кращим.

— Ти став іншим. Кращим чи ні — покаже час, — старий пастор кивнув головою і знову пригубив свій компот.

— А ви давно знайомі? — запитала Зіна, зиркаючи на Артура і Злату світлими блакитними очима.

— В червні буде чотири роки, — відповів Артур.

— Ви просто знайомі, друзі чи близькі друзі? — запитала вона, затамувавши подих.

— Ми близькі знайомі, — миттєво відповів Артур.

— Як це?

— Отак, — він нічого не хотів пояснювати, хоч і знав, що Зіна не полишить їх у спокої, доки не знатиме всього, що її цікавить. Але — не зараз.

— А наскільки близькі?

— Зіно, дай нам спокійно поїсти, — він глянув на неї спідлоба так красномовно, що дівчина замовкла і більше не задавала питань.

Після обіду Артур з батьком і Феліксом Антоновичем поїхали в справах, а робота в пансіонаті змінила вектор, і тепер всі роботи перенеслись із котеджу на спальний корпус. Починали зашивати стелю гіпсокартоном.

Стелла дозволила Жанні взяти електричну швейну машинку і відміряти тканину.

— На центральні штори я ще не знаю скільки точно буде потрібно тканини. Візьму пізніше, добре?— запитала Жанна.

— А чому зараз не береш?

— Ще не до кінця впевнена в тому, як буде краще виглядати.

Місце для пошиття було облаштовано в холі другого поверху. Жанна одразу взялася за діло.

А Злата почала наносити перший шар білої акрилової фарби на стіни сходів. Працювала валиком на довгій ручці. Робота була нелегка і під вечір руки відпадали.

Після вечері вона закінчила фарбувати, прийняла душ і заснула, так і не дочекавшись Жанни. І Артура теж. Дуже хотіла побачити його, але просто не мала сили опиратися втомі і сну.

Жанна в той день закінчила пошиття бокових маленьких штор. Їй дуже хотілося розпитати подругу про Артура, та не було нагоди. Постійно ходили туди-сюди робітники, Зіна, Ольга…

Після вечері Злата теж була зайнята, а коли звільнилася, то Жанна застала її вже сплячою. Була одинадцята година. Дівчина заснула з мокрим волоссям, прямо поверх ковдри, з увімкненим світлом, на своєму ліжку біля вікна. Кімната була дуже маленькою, в ній стояло два ліжка, а між ними — невеличка тумбочка. На стінах, над ліжками, були гачки для одягу, на які дівчата вішали рушники, а речі воліли зберігати в сумках.

Побачивши, що Злата спить, розчарована Жанна зібралася йти на перекур. У вікно саме блимнули фари авто. Приїхав Артур.