Читати книгу - "Одне без одного, Анна Чмутова "

— А що це даси? — Назар не квапиться виконувати прохання. 

— Мені це дасть розуміння, що я використала всі шанси з тобою помиритися.

Гаєвський нервово смикає поли пальто. Кусає губу й дивиться, завмерши. Віра не наважується й ворухнутися. Начебто рух злякає Назара.

Вона спостерігає. Бачить, як на обличчі чоловіка змінюються емоції. Брови звів до перенісся, губу пошматував роздумами. Усередині Гаєвського триває боротьба. Ця битва може закінчитися далеко не на користь дівчини.

— Гаразд, поговоримо. Востаннє, — неухильно на цьому наголошує.

Назар першим крокує до дверей під'їзду, чекає, коли Віра тремтячими руками дістане ключ і прикладе його до домофона. А потім, як завжди по-джентельменськи, тримає для неї двері.

У квартирі Віра ніяковіє:

— Пробач за бардак. Дещо загубила, — махає рукою в бік хаосу, що сама ж і створила пів години тому.

— Ти вмієш, — хмикає Назар. Вішає пальто на гачок: — Руки спочатку помию.

— Так, рушник зелений бери. Ти будеш чай чи каву?

— Каву.

Віра не каже про те, що пити каву майже о десятій ночі — погано. Раніше вона періодично нагадувала Гаєвському про це. Зараз і сама могла залити в себе літр напою перед сном.

Одиноке життя їй не на користь. Цікаво, як змінився побут Назара? Віра засипає в холдер ароматний порошок. А якщо Назару теж погано самому? Тоді вони просто не можуть існувати одне без одного. Так, Віра свого часу помилилася. Але ж вона кається. Щиро. В судовій практиці це може полегшити вирок.

Вмикає кавоварку, коли Назар з’являється на кухні. Чоловік оглядається по боках. Він тут давно вже не був. Здається, востаннє — на поминках Віриних батьків. Усі інші рази він не проходив далі коридору. 

— Ти кавоварку купила? — Назар сідає за стіл, де ще стоїть Вірин келих з-під вина. Його чоловік розглядає ледь не з більшою цікавістю, ніж інтер’єр. — І пити посеред тижня почала.

— Просто у Варі день народження, — Віра не хоче підтверджувати теорію чоловіка. — І так, кавомашину купила. Ти підсадив мене на цей напій. А смачний в турці, як ти робиш, у мене так і не виходить.

— Я ж тобі сотню разів показував, як робити.

Гаєвська на це тільки знизує плечима. Учень із неї вийшов відверто халтурний. Хоча Назар терпляче щоразу промовляв теорію й стояв над плитою з Вірою, поки вона псувала чергову порцію кави. Не спеціально.

А, може, їй просто подобалося, коли її чоловік готував їй каву?..

Момент, коли в них все розлагодилося, Віра відчула погано. Просто в одну мить прийшло усвідомлення: все зовсім не так, як було на початку стосунків. І так, Віра була вже достатньо дорослою, щоб наважитися й зняти з себе рожеві окуляри. Вона знала, що з часом стосунки погіршаться. Це звична справа. У всіх вона буває. Тут нема місця для дива. А все одно стало образливо, коли вдома після важкого робочого дня відчула холод. Холод, що не пов’язано з опалювальним сезоном.

Розходилися вони з Назаром у листопаді. Місяць, що повністю забирав собі смуток Віри й виливав його понаднормовою кількістю опадів.

Гаєвські мовчать, поки кава тонким струменем ллється у прозорі чашки. Тільки дивляться одне на одного. Спілкуються поглядами.

Як ти, любий? Скажи, що тобі теж не солодко?

Ну і навіщо ти всю кашу заварила? Ми з нею досі ризикуємо потрапити до гастроентеролога.

Коли Віра нарешті ставить чашку з кавою на стіл і поруч пристроює вазу з печивом, Назар не витримує. Поправляє вуса й першим починає розмову.

— Так що ти хотіла обговорити?

— Ти мені ніколи не пробачиш? — Віра закушує губу. Знову докладає всі сили, щоб стримати сльози.

—  Пробачу, — знизує плечима. — Але не зараз.

— А коли?

— Колись. Не дуже скоро. Коли ми вже переживемо цей момент. Коли воно відболить і забудеться.

— Ми можемо зробити це разом.

— Не можемо. Ти ж маєш розуміти: твій вигляд зараз з’їдає мені душу.

Сльози зрадницькими доріжками залишають мокрі сліди на її щоках. 

— Чого ти плачеш зараз?

— Бо мені не відболіло. Я тебе кохаю, Назар.

Чоловік ховає обличчя в долонях. Пальцями зминає волосся, що до цього було зачесане назад.

— Віра, це ти мене зрадила, — глухо стогне з імпровізованого укриття.

Можливо, в нього зараз також сльози в очах. А він їх не може показати. Не через маскулінність, а через вразливість. Власне небажання бути вразливим. Чутливість стає зброєю. Проти тебе самого.

— Я… я не зрадила. Не зовсім так. Я ж намагалася тобі пояснити.

— Що? — Назар прибирає долоні від обличчя, щоб злим поглядом вчепитися в її обличчя: — Що ти намагалася пояснити? Що від повноцінної зради тебе утримувала малесенька ниточка совісті?

— Назаре, я зараз не хочу уводити нашу розмову до взаємних докорів. Але й ти можеш хоча б на хвилиночку поставити себе на моє місце.