Читати книгу - "Крок до кінця зими , Anna Alice "

— Хочу жити на повну котушку, — натхненно заявляє Лера. — Подорожувати, знайомитись, тусуватися.

Я замріяно усміхаюся, заштриховуючи візерунок із завитків на папері.

— Не хочу про це чути! Я не можу бути щасливою навіть на пів котушки, — відмахується від неї Варвара.

— Все в твоїх руках!

— Так, знаю. Гей, що за відстійну пісню в коридорі врубили?

— Сьогодні зранку у повному автобусі якийсь хлопець увімкнув цю саму пісню, уявляєте! І йому поступилися місцем для інвалідів!

— Стривай, серйозно? — прискаючи, перепитую я, намічаючи тіні простим олівцем.

Осікаючись, я нарешті відриваю погляд від малюнка і переводжу його на дівчат, що раптово замовкли.

Вони одними очима натякають на те, що мені слід обернутися. Просто біля мого столу стоїть Уляна. На ній довге чорне пальто, гольф з високим горлом та штани — також чорні. Непорушна, велична, крижана — скульптура напівбогині.

— Поїхали, — карбує мені, окинувши коротким поглядом розкидане по столу канцелярське приладдя.

— Зараз? — Таксі буде тут за декілька хвилин. — Уляна ще раз обдаровує дівчаток своїм байдужим поглядом і знову переводить його на мене. — Я буду на вулиці.

З цими словами вона залишає кабінет, а до мене потихеньку доходить, що я мушу порозумітися, причому в усіх подробицях, а для цього декількох хвилин, очевидно, не вистачить.

— Анечко...

— Ти назавжди залишишся тут,— Варвара легенько постукує кулаком у груди. — В моєму серці.

— Дякую за те, що завжди була поряд… — чуттєво промовляє друга, скорботно схиливши голову.

— Знущаєтесь?

Вона пирскає, і ми з Варварою теж заходимося нестримним гоготом. Лера володіє таким дивним сміхом, який спричиняє заразливий ефект.

— Таке почуття, що я з того світу повернулася. Ви що, справді спілкуєтеся? — заспокоюючись, запитує Варвара. — Чому ти не розповідала?

— Якось не заходила розмова, — я знизую плечима, закидаючи все зі столу в сумку.

Після чого хапаю зі спинки стільця куртку, і  рятуючись від подальших розпитувань, міцно обіймаю обох і тікаю з кабінету.

У холі першого поверха я наздоганяю Уляну в компанії Артема та трьох незнайомих мені студентів.

— Брате, ще не вечір, а ти вже лиходієш, — підколює Уляна кучеряве хлопчисько, шарячи по кишенях у пошуку мобільного телефона.

— Я дупля не даю, що ви базарите, — закочує очі той.

— Тобто, бридотне огидисько, ти не знав, що Мар'яна моя дівчина? — сердито запитує Женька насінинок жменька, третьокурсник зі студради.

— Гей, Яне, зараз твоє табло прямо благає його завалити.

— Якого біса?

Я тягну Уляну за рукав, коли вивалюючись з академії, вона машинально тупає не в той бік, захоплена з’ясуванням стосунків.

— Уляно, вправ їм мізки! — вигукує Артем, тицяючи пальцем в кучерявого хлопчика і Женьку насінинок жменьку.

— Мені валити треба, хлопці. Кріпися, Женько. Пам'ятай про дихотомію контролю,— поплескавши його по плечу, вона киває на прощання іншим і ми прямуємо до автомобіля, що щойно прибув.

Протягом усього шляху я розповідаю історію про чоловіка з передачі, який виживав шість місяців у лісі без нічого та їв лише лайно білок. На жаль, таку забирущу розповідь перериває Уляна словами про проєкт, на що водій бурхливо обурюється, так би мовити, «робота не вовк, в ліс не втече» і «що ж далі з хлопчаком було?». Приїхавши, вона з порога заявляє моїй мамі, що ми йдемо вчитися і чизкейк з малиною їсти не будемо. Понуро вставляючись в екран комп'ютера і погодившись з тим, що чизкейк мені не світить, я намагаюся зосередити думки на інформації про чорно-білих дядечків і навіть не відразу вловлюю здавлений скрип дверей, що відчиняються.

— Що цього разу? — Уляна бере до рук один зі своїх зошитів, перегортаючи списані сторінки в пошуках потрібного заголовка конспекту.

— Я маю запитання, — Макс, який тупцює на порозі, недовго вагаючись, робить кілька кроків уперед і залазить на ліжко, розточуючи навколо себе побожний трепет.

Перейнявшись атмосферою, що запанувала, я навіть дихати починаю на два тони тихіше.

— Валяй, — вона нарешті опускає товстезний зошит, дивлячись на цього простодушного хлопчика поверх окулярів, мовляв, я уважно слухаю.

— Як сказати зайчику «вітаю»? — він спантеличено смикає у руках маленького плюшевого іграшкового зайця. — Ну, справжньому.

Уляна замовкає. Я вже було вирішила, що ця чарівна, дотепна і просто неперевершена жінка справді почне видавати якісь незв'язні звуки, навчаючи мого брата основам заячої мови, що не утримуюсь, раптово зацікавлююся й обертаюсь. Пісна пика негайно зупиняє мене, мої очікування, надію і віру. Заодно й оптимістичний душевний стан прихоплює. Я миттєво закочую очі та повертаюся до вивчення біографій на сторінках електронної версії підручника.

— А як італійською буде «вітаю»? — Уляна спантеличує його нищівним зустрічним запитанням.

— Не знаю… Я лише українську мову знаю.

— От і я лише  українську мову знаю, — вона шарудить ще кількома сторінками, і знайшовши потрібний конспект, підводиться і кладе його переді мною на стіл.

— Неправда. Ти також знаєш англійську і німецьку, — пошепки заперечую я.

— Це не має значення, адже мову зайців я чесно не знаю.

— А що ви робите? — цікавиться Макс, намагаючись зазирнути їй через плече.

— Історію.

— Яку?

— Українську.

— Навіщо?

— Щоб знати історію рідної країни.

— Навіщо?

— Знання історії допомагає у створенні майбутнього.

— А як це?

— Наприклад, політики завдяки цьому розуміють, куди може привести їхня діяльність. Або бізнесмени, економісти. Вони вивчають ведення справ компаніями у минулому, контролюють недопущення помилок.

Макс за звичкою натягує на долоні рукава кофти від піжами з динозаврами та дивиться зовсім нетямущим поглядом.

— Загалом. Якби люди не знали історії, то ходили б по колу, роблячи ті самі помилки, що робили до них. Це загальмувало б розвиток цивілізацій.