Читати книгу - "Крок до кінця зими , Anna Alice "

— Ми жили б, як у Майнкрафті?

— Так, правильно. Ти вловив суть. — Уляна схвально киває, повертаючись до повторення тем з іншого зошита.

— Люди і так ходять по колу і роблять одні й ті ж помилки. — бурчу під ніс я.

— І то правда.

Уляна знову шелестить сторінками.

— А ти знала, що Анечка вегетаріанка навіть у Майнкрафті? — запитує Макс.

— Невже?

— Так! І весь час копає собі грядки. І ще вона каже «та трясця, увімкни збереження інвентарю, я хочу збирати квіточки та щоб вони не загубилися».

— Гей, Максе, — зніяковівши, обертаюся я.

— А я досі згадую, як сказала їй стежити за жителем, поки він перетворюється з зомбі, і вона «випадково» скинула його з третього поверху.

— А я якось їй сказав, що водорості теж можна їсти, якщо запекти. А потім заходжу до неї в будинок, а там у скрині шість стаків водоростей!

— Серйозно? — Уляна закриває зошит, але затискає між сторінками палець, щоб не втратити місце, де зупинилася, і глузливо хмикає.

— Так! А ще, я бачив, як Анечка їх збирала! Поки вона зрубувала, дельфін поруч плавав і все з'їдав.

— Досить вже! Дуй-но до себе в кімнату! — огризаюся я, коли мій молодший братик уже вихором телепортується за двері та ледве не збиває з лап шотландського старця Бенджаміна.

— Ти чому дитину прогнала? Він що, твої водорості викрав? — з тим же глузуванням запитує вона, підійшовши до столу.

— Уляно, трясця.

— Що? Я мовчу.

— І мовчи.

— Руда.

— Ну що ще?

— Ти з помилкою написала прізвище.

Похмурий погляд Уляни, що схилилася над столом, падає на мою роботу.

— Немає жодної помилки. — відсахуюсь я.

— Є.

— Де?

— Тут, — вказує пальцем вона.

Я з сумнівом повертаюся до першого абзацу і перевіряю ще раз.

— Немає тут жодної помилки, Уляно! Я з підручника списала, там написано правильно,— заперечую я, роздратовано штовхаючи її ліктем.

— Так не піде, — намагаючись викрутитись, вона відступає на декілька кроків. — Ось справжнє поле бою, — цитуючи фільм «Джентльмени», показує пальцем на свою скроню. — Сіра речовина.

— Дурилка. Відчепись.

Писання виявляється ще більше, ніж я собі уявляла. Ми з головою пірнаємо у роботу і ледве не пропускаємо час вигулювання собак. Їм, до речі, не до вподоби коло навколо будинку — вони сподівалися на те, щоб щонайменше півтори години ми провели на майданчику для собак. У підсумку ці дорогоцінні півтори години ми проводимо над старими конспектами та новими слайдами. Декілька разів до нас заглядає мама — пожартувати та принести чай;Лесик — повідати про те, що він бачив клона свого однокласника Богданчика в зеленій куртці та з вусиками; і Макс, щоб показати Уляні здобуті в грі алмази, запитати яка наша улюблена квітка в майнкрафті та отримати у відповідь від мене «півонія», а від Уляни «Анечка», і дати нам мармеладних мишей. Коли Уляна закриває всі вкладки сайтів і закриває зошити, а я ставлю крапку наприкінці останнього рядка, на нас сходить полегшення. Потім мама наполягає на тому, щоб ми поїли, і тоді ми взагалі опиняємося в раю на землі. Повечерявши, виходимо на вулицю.

— Сьогодні така гарна погода. А ми цілий день просиділи вдома за конспектами. Доля така несправедлива,— зітхаю я.

— Ти віриш у неї?

— У долю? Мабуть, так.

— Я нещодавно думала про це. Мені здається, все це не доля, а просто речі, які відбуваються. , Так само як вітер розносить парашутики кульбаби та виростають нові квіти — ніякої долі, просто природа. Які твої думки щодо цього?

— Думаю, що все у світі та в наших життях відбувається не просто так. Щось іде з певною метою, і щось приходить також.

— І в чому сенс цього? До чого зрештою призводить доля? — з тінню роздратування питає Уляна.

Здається, моя попередня відповідь зачепила її. Вона побачила в ній людську дурість.

— Доля призводить до того, якими ми стаємо, — трохи подумавши, відповідаю я.

— Або якими ми вмираємо, — каже вона. — Доля це те, що дарує заспокоєння. Те, що знімає з нас частину відповідальності, дає ілюзію контролю чогось Вищого над нашим життям, дає ілюзію сенсу; дає ілюзію, яка застилає очі каламутною білястою пеленою і не дає можливості побачити та усвідомити факт нашого безсилля перед життям, страх від усвідомлення безсенсовості людського існування, трагедію неминучого зіткнення з байдужою вічністю.

— Виходить, без долі навіть веселіше. Ширяймо й  далі просто без сенсу в невагомості.

Уляна погоджується. Я, не наступаючи на лінії між кубиками плитки, нарешті вирівнюю з нею крок.

— До речі, Уляно.

— Що?

— Можна поставити тобі запитання?

— Можна.

— Якого кольору для тебе кожен день тижня?

— Понеділок чорний, — вона вивуджує з пачки цигарку. — Вівторок зелений, середа сіра. Четвер помаранчевий.

Я оступаюся, випадково наступаючи на лінію, і вона бере мене за руку. Переплітає пальці, скріплює у замок.

— П'ятниця жовта, субота фіолетова, а неділя теж чорна. Як щодо твоїх днів?

— Понеділок блакитний, вівторок зелений, середа жовта, четвер синій, п'ятниця червона, субота біла, неділя блакитна. Цікаво, так? Все можна відчути за кольорами.

— Цікаво.

Ми сідаємо на верхній щабель сходів, і вона дістає з рюкзака пляшку білого сухого вина. Вслід за нею випадає невелика коробочка лего з ніндзею.

— Малому. І ще його улюблені цукерки з Рошена,— помітивши мій погляд, пояснює вона, жуючи край цигарки.

— Я майже повірила.

— Гей.

— Так і скажи, що собі купила.

— Руда.

— Добре, добре.

— Та не для мене це.

— Так, так.

— Це сарказм.

— Ні, що ти.

Уляна докурює, гасить недопалок і обертається до мене.

— Моя черга. Можна поставити тобі запитання?

— Можна.

— Часто в тебе бувають флешбеки? — запитує вона.

— Що?

— Флешбеки. Спогади, що мимоволі спливають у пам'яті. — Уляна говорить з розставлянням добираючи слова. — Коли ти ніби знову переживаєш травматичну подію, чи її моменти, і це відчувається як небезпека «тут і зараз».