Читати книгу - "Знак Ареса. Частина четверта. Калинів день., Родослав Світланін"

                                                   Коли хто до полону веде, сам піде в полон.

                                                   Коли хто мечем убиває, такий мусить сам

                                                   Бути вбитий мечем!

                                                   Отут терпеливість та віра святих!

                                                                                      Апокаліпсис 13:10

 Вікно спальної кімнати поступово світлішало, у ранковій тиші пролунав сигнал будильника. Родіон, не встаючи з ліжка, пальцями намацав смартфон, що лежав на тумбочці, і вимкнув його звук.

 Після хвилини усвідомлення реальності Родіон встав з ліжка і пішов у душ. Під час водних процедур він думав:

 «Ось раніше, бувало, насниться поганий сон, і коли встанеш, відчуваєш полегшення, що це всього лише сон... Зараз же сни були на благо, навіть не дуже хороші, тому що, прокинувшись, поринаєш у більш сувору реальність того, що відбувається під назвою: війна!».

 Сьогодні було 8 травня 2024 року, День пам'яті та перемоги над нацизмом. Йшов 805 день війни в Україні, пророцтва про яку записав священик Дорофій ще 1951 року.

 Одягнувши військову форму з офіцерськими розпізнавальними знаками, Родіон узяв до рук смартфон, щоб переглянути останні новини в telegram-каналах, з яких він дізнався, що в ніч із 7 на 8 травня збройні сили Російської федерації завдали ударів по об'єктах енергетики, розташованих у Запорізькій, Вінницькій, Івано-Франківській, Полтавській, Кіровоградській та Львівській областях України. За інформацією ДТЕК, обладнання на трьох ТЕС зазнало серйозних пошкоджень. Масована атака здійснювалася безпілотниками, крилатими та балістичними ракетами, внаслідок якої крім цивільних енергетичних об'єктів пошкоджено тринадцять житлових будинків, є постраждалі. По території України цієї ночі було випущено понад 50 ракет і 20 "шахедів". Сумно, але до подібних ранкових зведень кожен житель нашої країни вже звик. Ми перестали реагувати належним чином на повітряні тривоги...

 У Києві вночі також була тривога, ворог атакував столицю крилатими ракетами, але Родіон, який був розквартирований у районі Печерських пагорбів, спав дуже міцно. Йому снилася Елла, уві сні вони купалися в лагідних морських хвилях і ніжно цілувалися, зігріті теплими сонячними променями. Їм було добре, але прокинувшись, Родіон знову відчув непоправний біль. Він дивився на екран смартфона, з якого йому посміхалася Елла, про яку він нічого не знав ось уже десять років... Останнє повідомлення від Елли надійшло у 2014 році з Кабула, де вона разом із батьком працювала у дипломатичній місії України в Афганістані. Через своїх високопоставлених друзів Родіону вдалося лише з'ясувати, що Еллу та її батька взяли в заручники таліби, більше про їхню долю нічого не було відомо…

 Родіон на самому початку російського вторгнення брав участь у відбитті ворожого десанту на аеродромі в Гостомелі, під час бою був поранений, і тільки завдяки професіоналізму лікарів залишився живий. Зараз він ніс службу в Києві при Генеральному штабі, де працював зі штатом охорони урядових осіб. Його місце тимчасового проживання знаходилося неподалік національного музею історії України у Другій світовій війні, з вікна його орендованої квартири відкривався вид на величну статую Батьківщини-Матері. Сьогодні Родіон мав бути присутнім під час вручення вищими чинами збройних сил України бойових нагород пораненим воїнам, які перебували на лікуванні в одному з госпіталів столиці.

 До того, як за ним заїде автомобіль, залишалося ще небагато часу, заваривши каву, Родіон із чашкою ароматного напою по черзі переглядав на екрані смартфона фотографії двох своїх прадідів: Антона Семеновича Чернікова - піхотинця, який загинув на Карельському перешийку в радянсько-фінську війну 1939 року, та Андрія Івановича Кравченка - штурмана радянського літака, який помер від отриманих ран у підземному храмі на Мамай-горі у 1941 році. Антона Семеновича відправили на несправедливу війну з Фінляндією, яку і війною не називали. Тоді багатьох з України гнали туди "гарматним м'ясом", як і зараз, у цю неоголошену війну женуть на нашу територію бурятів та чеченців. Другий прадід, Андрій Іванович - загинув на березі Дніпра не за Сталіна, він віддав життя за свою рідну землю, борючись проти нацистів.

 Родіон занурився в роздуми: «Я по лінії одного прадіда - росіянин, по лінії іншого - українець, усе життя говорив російською мовою... Ким мені себе вважати за національністю? Безумовно, я за духом разом із незламним народом України, на землі якої народився і виріс, значить - українець!».

 Родіон подумки продовжив діалог зі своїми прадідами:

«Дорогі мої, вічна пам'ять і низький уклін вам, які потрапили у м'ясорубку тих воєн...

 Знали б ви, мої дорогі, з ким нам доводиться зараз воювати? Не повірите, орда прийшла з того боку, з якого не чекали... На нашу землю надіслали "забирати своє" правнуків тих, з ким ви були в одному окопі або перебували на борту одного бойового літака, з ким прадіди інших українців ділили краєчок хліба та накривалися однією шинеллю, з ким безстрашно йшли в атаку, переправляючись на дошках через холодні води Дніпра, і з ким водружували переможний прапор над поваленим Берліном.

 Для мене, школяра, найсвятковішим днем у році був саме День Перемоги, коли всі жителі міста від малого до великого несли квіти до пам'ятників полеглих у тій війні. Ми з хлопчаками намагалися підібратися ближче до строю солдатів, які робили холості постріли в небо. Дедалі частіше на святі замість тріумфування чулося застереження: «Ніколи більше!».