Читати книгу - "Крок до кінця зими , Anna Alice "

— Звідки ти це знаєш?

— Прочитала в інтернеті.

Я усміхаюсь. Вона вдивляється в мої очі.

— Я думала про те, що ти розповіла мені того вечора на сходах. І про те, що сталося в Епіцентрі.

— В Епіцентрі? Це було так давно. — здивовано відповідаю я.

— Так. І я припускаю, що це був флешбек. Флешбек, спричинений тригером. Тригер, це те, що хоча б віддалено нагадує травмувальну подію. Це може бути якесь слово, запах, звук, предмет, місце, взагалі будь-що. І ти можеш цього навіть не усвідомлювати.

— Не знала цього.

— Це основний симптом ПТСР.

— Ти вивчила статтю напам'ять? — сміючись, цікавлюся я.

— Ханно.

— Часто. У мене це буває часто.

— Тобі треба звернутися до психотерапевта.

Я опускаю погляд, розглядаючи щабель.

— Я можу піти з тобою.

Я мовчу. Що я можу сказати? Вона має рацію, і я це розумію. Але таємниця, як приставлений до горла ніж. Становить небезпеку кожен видих, кожна спроба перетворити пережите в слова. Мені страшно, що ясно усвідомивши те, що сталося, мені вже буде з цим не впоратися.

— Подумай про це, гаразд? — зрештою вимовляє Уляна.

Абияк відкорковує пляшку і робить ковток. Під тьмяним світлом далекого ліхтаря та вікон будинків її бліда шкіра здається зовсім білою. Наші пальці на мить дотикаються, з посудини ллється квітковий аромат з цитрусовими нотками. Мені стає спокійно. Поруч з нею я опиняюся вдома.

Ніч із п'ятнадцятого на шістнадцяте січня. Небо розколюється навпіл від грози та гуркотіння грому. Злива стоїть стіною, затоплює багатоповерхівки, підіймальні крани та неонові вивіски магазинів, розбиває асфальт, під ним усе безчільно ослизає.

Промоклі наскрізь ми біжимо в нікуди, втрачаємо себе в одному з дворів, в обличчя ударяють крихітні краплі океану. Червоні мартінси розрізають калюжі. У жовтому світлі вуличних ліхтарів вона обертається, і я ловлю швидкоплинний погляд палахких блакитним полум'ям очей, що обрамлені трикутниками мокрих вій. Світле волосся завивається на кінцях і липне до худих щік персикового кольору. Коли вона відкидає голову назад і заплющує очі, небесні струмені стікають по блідій шиї.

— Мені б хотілося стати співавтором твого життя, — притуляючи до губ горло пляшки хрипить Уляна і робить ковток.

— Адже ти сама кажеш, що нічого не має значення. Навіщо тобі це?

— Можливо, ти настільки незначна, що подобаєшся мені. Можливо, це й робить тебе значущою.

По венах розливається Всесвіт. Замість відповіді я простягаю їй руку. Уляна бере мою крижану долоню в свою, а іншу я м'яко кладу на її тремтяче плече. Заплющую очі. Роблю крок. Вдих — суміш запахів кокосового шампуню і тютюну, видих — ліва рука, що стискає напівпорожню пляшку, торкається моєї спини.