Читати книгу - "Крок до кінця зими , Anna Alice "

— Елю, підйом!

Я верещу в слухавку пані, яка щойно прокинулася, про те, що пара через вісім хвилин, я вже на місці, а вона все ще не відклеїлася від постелі, і навіть не відразу помічаю Уляну, що наближається.

— Ти маєш цілі дві хвилини, щоб спокійно поснідати й притягти сюди свою дупу!

— Висловлюю їй свої співчуття.

— Чого б це? — скидаючи виклик, я падаю назад на лавку. — Коли я розбудила тебе ранковим дзвінком минулого тижня, ти була така рада, що майже усміхнулася.

— Це була гримаса болю пригніченої людини, яка приречено блукає навколо майданчика.

— Натомість я поїла морозива на каруселі під Горіллаз.

Уляна дістає з кишені м'яту пачку цигарок, сідає поряд і закурює. Я закидаю голову, вільно втягуючи носом свіже повітря. Мені згадується той ранок: дев'ята тридцять, порожній двір, вузькі смужки сонячного світла на вкритому сніжинками зеленому газоні. Того ранку я сказала Уляні: «якби тебе здуло торнадо, я полетіла б за тобою», і це було більше, ніж освідчення в коханні.

— А лисиці вміють гавкати?

— Ні, — вже не дивуючись моїм чудним і раптовим думкам уголос, відповідає вона.

— А як вони роблять?

— Уруру.

— Урурукають?

— Урчать.

Я з серйозною пикою обертаюся до Уляни, яка опустила на мене погляд.

— Як гадаєш, у звірячих боях лисиця перемогла б торпеду з динозавра?

— Крокодила? Можливо,— Уляна глибоко затягується, підіймає підборіддя і видихає дим угору.

— Крокодил повільний і незграбний, але в нього велика паща. Він з легкістю з'їв би її.

— Лисиця хитра. Вона може спритно уникати переслідування, заплутуючи сліди, різко змінюючи напрямок руху і збиваючи з пантелику крокодила, який обертається пів години, — вона струшує попіл, ще двічі затягується і гасить сигарету об низ лави.

— Важко.

— Лисиця дуже схожа на кішку. Дід одного разу притягнув до будинку «кошеня, яке заплуталося в браконьєрській сітці в лісі», а виявилося, що це був лис.

— Справжнє лисеня?

Уляна киває під моє протяжне «чума…» і, закидаючи наплічник назад на плече, підіймається.

— Анечко! — долинає до мене голос Елі, яка випадає з таксі, кутаючись у свої десять шарфів і шапку з вушками.

Уляна відводить два пальці від скроні в прощальному жесті та прямує до будівлі, зникаючи за скляними вхідними дверима.

— Що цього разу? Будильник увійшов у  режим сну, і ти не наважилася його будити? Чи до четвертої ранку дивилася «Супермаму»?

— Годі тобі! — Еля вішається мені на шию, і я остаточно та безконтрольно тану в її обіймах.

Музика з колонок, що оповіщає про початок заняття, розливається відразу ж, як ми переступаємо поріг академії. Вона супроводжує нас дорогою до самого кабінету.

— На парі Вікторії Валеріївни? — зсунувши брови до перенісся, обурюється однокурсниця.

— Так.

— Робити фігню на парі найдобрішої вчительки коледжу це…

— Це низько.

— О, ти про той раз, коли зірвали пару? — долучається Варвара, піднявши погляд від телефона.

— Так. Інцидент з Матвієм.

— Хто цей Матвій?

— Недогризок якийсь. Його з коледжу виперли, — кидає Варвара, обернувшись до дівчиська позаду.

— Я досі розлючена. Вікторія Валеріївна найсвітліша людина. Мені було так неприємно. Дякувати богу, що цього дурня виперли.

— Стоп. Той, який з паралелі, з п'ятнадцятої групи? — запитує Еля, коли ми, взявши мольберти, плетемося в кінець кабінету до останніх вільних місць.

— Так. Якому ще Уляна у курилці всипала... — Лера обертається, спостерігаючи за нею. — Такий гарний светр!

— Дякую, перлинко! — губи Елі розпливаються в посмішці.

Ми розсідаємося по місцях.

— Хочу еспресо, — з порога заявляє Уляна.

— Каву без цукру та молока? У таку рань, ще й на голодний шлунок? Він витримає? — звертається до неї Артем.

— Мій шлунок, як кіт Шредінгера. — віджартовується Уляна.

— Оце відмочила, — пирхає він. — Якийсь доктор наук, почувши цей жарт, зараз би обісцявся зі сміху.

— Що за погань? — кашляє Уляна, коли, накинувши куртку, до неї підходить Артем. — Друзяко, ти здурів? Ти в декілька разів збільшив озонову діру.

— Це лише дезодорант! Я хочу, щоб від мене добре пахло, — вигукує той і виходить слідом за нею з кабінету.

На парі української літератури ми знову проходимо творчість Івана Франка.

— «Тричі мені являлася любов…» — цим рядком починається один із шедеврів ліричної драми Івана Франка «Зів’яле листя». Збірка містить  три частини або «жмутки». У «жмутках» вміщено інтимну лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасного кохання. Перший жмуток зів’ялого листя Франко поклав до ніг свого першого кохання — Ольги Рошкевич. У ньому є вірші з громадянськими мотивами, але переважає скорботна інтимна лірика, — викладачка опускає погляд на блокнот з лекційним матеріалом. — «Я замкну в собі свою любов, буду жити сама в собі» — писала Ольга Рошкевич, звертаючись до Івана Франка. «І я зроблю так само» — відповів він.

Я записую ці слова на полях зошита.

— Другий «жмуток» ліг до ніг гордої княгині Юзефи Дзвонковської, яка знаючи про свою смертельну хворобу, відмовила Франкові. У цих поезіях він оспівує не лише кохання, а й чарівну красу природи. Третій «жмуток» — до Целіни Журовської, яка так і не стала його дружиною. Провідний мотив поезій третього «жмутка» — пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням.

* * *

Біля сьомої години сніговий прошарок на вулиці підіймається на дюйми три, як тісто в духовці. Ми з Ліною виходимо на прогулянку з собаками. Обговорюючи все, що сталося за день — як в неї випала платіжна картка з чохла телефона в одному з автобусів по дорозі до коледжу, а потім вона стрімголов бігла через перехід, щоб наздогнати його на наступній станції; як некомфортно почувалася у новій компанії та на парі вищої математики; як хвилювалася, коли після тхеквондо її обійняв Влад на прощання; яка в мене файна викладачка з літератури та який цікавий твір ми проходили на парі; як Лера подарувала мені милу коробочку чаю та малинову олійку для губ; як я зависала з друзями Елі у курилці, попиваючи апельсиновий сік, і як після цього ми пішли в кімнату відпочинку гадати на картах Таро — я ледве не забуваю доповісти про те, що Оля, подруга мами та наша сусідка, поїхала у відрядження на декілька днів і попросила доглянути за її кішкою, на додаток запропонувала нам залишитися. Мені було ніяково, як-не-як  це її квартира, особистий простір. Але  будемо чесні, не скористатися такою можливістю було б найжахливішим недоглядом. Тому після прогулянки ми вирушаємо до Новуса, магазину в торговому центрі «Ретровіль», по всілякі дрібниці для ночівлі.