Читати книгу - "Крок до кінця зими , Anna Alice "

— Візьмімо з Орео, — анітрохи не граціозно перехиляючись через ручку візка Ліна вказує пальцем в точку на широченному стелажі, немов штурман, що побачив край суші — довгоочікуваний берег.

— Ми беремо її щоразу, — з протестом відсахуюся я, присідаючи навпочіпки біля нижніх рядів. — Давай з капучино?

Пористий шоколад асоціюється у мене з дитинством, хоча тоді здебільшого я віддавала перевагу білому.

— Вона ж неїстівна!

— Сказала людина, яка їсть шоколад з горішками.

Ми сміємось.

— Тоді... Класичну? — за звичкою беручи товар, що стоїть другим, я простягаю його Ліні.

— Ще й зі знижкою,— схвально киває вона і кидає шоколадку в візок. — Тепер найскладніше. Гречаний багет та сир чи піца?

— Давай спочатку пепсі з манго візьмемо.

Ходити вздовж і впоперек величезним магазином — наш обряд. Незабаром його перериває телефонний дзвінок від Вані — хлопця з коледжу, з яким ми часом перетинаємось на парах з історії. З плутаного монологу я розумію, що йому «дуже потрібно» побачитися зі мною і про щось поговорити. Спостерігаючи за тим, як Ліна смішно зображує жестами хрест, я насилу відліплюю його від свого вуха і на якийсь час зависаю у спробі усвідомити, що це зараз було.

— Знову хтось з твоїх шанувальників?

— Ваня.

— Хтось новенький. А він тобі подобається? — перекочуючись вперед на візку запитує Ліна.

— Він файний хлопець. Знає один акорд на гітарі.

— Але?

— Але.

Накидавши в візок всіляких дурниць — пару пачок картопляних чипсів, півторалітрову пляшку пепсі, пачку мармеладних черв'ячків — ми зголошуємося замовити  на вечерю  піцу з «Domino's».

У передпокої нас зустрічає триколірна кішка та запах. Кожна квартира і кожна людина має свій власний запах. Здебільшого важко пояснити, на що саме він схожий, адже такий запах не являє собою щось конкретне. Тільки у разі з квартирою Ліни я точно впевнена — це запах випічки. Її мати рідко готує, найчастіше цим займається батько, і духовку він використовує лише для запікання м'яса та картоплі. Так я і збагнула, що цей запах належить власне квартирі.

У цьому ж місці справа інша. Воно має настільки насичений запах, що, переступаючи поріг, ти пірнаєш у нього, немов у солодкий туман. Він просочує одяг, залишається на волоссі, і мене це анітрохи не бентежить, навіть навпаки — мені приємно, що згодом він залишиться зі мною, хоч і ненадовго. Насичений і солодкий, але не дурманний. Я б описала його як запах весни, яка наступила посеред осені.

Ми проходимо в кухню-студію, де, попри те, що ремонт ще не закінчено, переважає затишок. Тут поки що немає дивана та низького столика, немає барної стійки, але є тимчасові меблі, великі рослини в білих горщиках та підвісні світильники. Все виконано у світлих тонах.

— Постукали?

— Так, здається,— кажу я.

Ліна залишає сумку та пакет на стільці і йде до вхідних дверей. Поки вона забирає замовлення і розплачується, я відшукую дві пузаті склянки, насвистуючи пісню «Alone in a Room» гурту Asking Alexandria. Ліна відносить дві коробки в спальню і залишає їх на ліжку, яке являє собою застелений матрац, а після цього повертається в кухню. Дістає з сумки пластмасову пляшечку з вишневою наливкою, приготованою її батьком, і ставить на стіл.

— Тато каже, я безнадійна. — раптом каже вона.

—Тому, що завалила іспит з вищої математики? — запитую я.

— І не тільки. Я загалом не вписуюсь у його розуміння про «добру дитину».

Ліна дістає м'які штани з зірочками та бежеву футболку з сумки. Я, вже переодягнувшись у піжаму, сідаю на підлогу поруч з кішкою. Видно, їй не до снаги моя компанія. Обдарувавши мене зарозумілим поглядом, вона підіймається і йде.

— Навчаюсь посередньо, нічим не захоплююся, його не поважаю. Повне розчарування.

— Що значить, не поважаєш?

— Учора, наприклад, я повернулася додому із запізненням на дві хвилини та вісім секунд, — пояснює мені Ліна, скидаючи джинси. — Цим я виявила до нього відверту неповагу.

— А за що взагалі ти мусиш його поважати?

— За те, що він досі не вишпурнув мене на вулицю.

Я кидаю погляд на свіже тату Ліни внизу ребра — «happy&free». Думаю, воно їй дуже личить. Наші перші тату ми набивали разом, в одного майстра. Я, Ліна та моя мама. Моє тату — розмита в димок цитата на кисті, тату мами — троянда з книги «Маленький принц» та слова «just life». Гарний був день.

— До того ж тато весь час порівнює мене з ровесниками.

— Нагадай йому, що його ровесник — Ілон Маск. — кажу я.

— Розумно, але що з того? Тато свято вірить у те, що досягнув висот, буквально виграв життя. Займає вищу посаду, має трикімнатну квартиру, холодильник, забитий харчами та випивкою, автомобіль, дружину, трьох дітей та собаку.

Ліна натягує футболку і витягає з сумки ноутбук. Я, наслідуючи її приклад, дістаю з рюкзака свій, і ми йдемо в спальню.

— Я не хочу такого життя. Не збираюся рвати сраку щодня і жити незрозуміло навіщо.

— Заради того, щоб підтримувати свій осередок суспільства, — іронізую я.

— Хай йому грець! Я живу лише один раз і не маю наміру його просрати.

Ми вечеряємо піцою за переглядом чергового фільму з серії «Пила». Я не виношу жахів, але з Ліною їх дивитись цікаво — вона весь час коментує та влучно жартує. І головне, сама заплющує мені очі на страшних і неприємних моментах.

Пізніше дзвонить Спартак. Ми заходимо на декілька каток у Доту.

— Що за марнота, Білко? Ти ще нервовіша, ніж зазвичай.

— Спартаку, завали, — відгукуюся я.

— Врубився, ти вже в тільті.

— А ти в таверні.

— Я відпочиваю просто, — сміється він.

Вбивати час за грою приємно. Ми легко виграємо, розносячи команду противників вщент. Найчастіше команди грають лейт-гейм, але стратегія нашої команди — фаст-пуш. Ми зносимо декілька вишок ще до десятої хвилини, знищуємо всі ворожі зовнішні вежі до двадцятої та завершуємо гру після вбивства першого Рошана.

— Подай запальничку, — звертається до мене Ліна після закінчення катки.