Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Був січень 1971-го, лютий 1971-го, найтемніші, найзимніші дні року в цій похмурій, зимовій глушині, той час, коли очікувати можна лише чогось невеселого, час фантазій на тему смерті і мрій про життя в тропіках, але щойно Фергюсон замислився над тим, чи не варто поховати себе під горою ковдр і не полишати ліжка наступні три місяці, як його робота в «Таймс-Юніон» знову стала цікавою. У місто повернувся цирк. Рикали леви й тигри, у велетенському шапіто збирався натовп, а Фергюсон поспіхом натягнув на себе костюм канатохідця і поліз угору драбиною, аби посісти своє місце на платформі.

Після стрілянини в Кенті його перевели у відділ загальнонаціонального життя, і він тепер працював під началом чоловіка на ймення Алекс Пітмен – молодого редактора з добрим чуттям і терпимішим ставленням, ніж у Данлепа. За тривалі тижні між травнем і лютим Фергюсон здавав йому десятки матеріалів, проте нічого захопливого настільки, як ті два великих сюжети, що увірвалися в першу половину нового року, котрі, як не дивно, виявилися двома версіями однієї події: зв’язування обвислих кінців п’ятдесятих і шістдесятих, оскільки комусь вистачило сміливості вкрасти секретні документи уряду та оприлюднити їх, а це означало, що, попри хронологічне завершення шістдесятих, вони не закінчилися, а насправді лише починалися – заново. Восьмого березня невідома група невидимих активістів, що йменувалися «Громадянською комісією з розслідування діяльності ФБР», проникла в невелику державну контору в складі двох осіб, у пенсільванському містечку з дивною назвою Медія і поцупила понад тисячу таємних документів. До наступного дня ці папери були надіслані в різні засоби масової інформації по всій країні, викриваючи таємну шпигунську операцію ФБР «КОРАЗПРО» («Контррозвідувальну програму»), котру в 1956 році розпочав Дж. Едгар Гувер, аби зацькувати чотирнадцять чи двадцять шість комуністів, які ще залишалися в Америці, а відтак вона розширилася й почала включати членів організацій, що боролися за громадянські права чорношкірих, виступали проти війни у В’єтнамі, організацій «Чорної влади», феміністських і понад двох сотень організацій «нових лівих», серед них – СДС і «метеорологи». За ними не просто стежили, аби дискредитувати й завадити їхній діяльності, в їхні ряди просочувалися інформатори й agentsprovocateurs, і ось так острах різних психів перед активістами шістдесятих виявлявся правдою. Великий Брат і справді стежив, а за всім цим стояв найзвихненніший, найлояльніший солдат Нободедді, приземкуватий, маленького зросту, Дж. Едгар Гувер, котрий за свої сорок сім років перебування на посаді прибрав до рук таку владу, що президенти тремтіли, коли він стукав у їхні двері. Документи викривали сотні злочинів і сотні підлих ударів, що паплюжили імена невинних людей, але нічого не було гіршого від того, що Гувер вчинив з Віолою Л’юццо, колишньою героїнею одного з матеріалів Фергюсона, детройтською домогосподаркою з п’ятьма дітьми, котра вирушила до Алабами на марш Сельма-Монтгомері, за невинний вчинок – вона відчинила дверцята своєї машини, щоби підвезти чорношкірого – її вбила група ку-клукс-кланівців, причому один із убивць був Гарі Томас Роу, «визнаний інформатором ФБР», а потому Гуверові вистачило необачності написати листа Джонсонові, в якому він повідомляв, що місіс Л’юццо входила до Комуністичної партії та полишила своїх дітей заради того, щоб зайнятися сексом з чорними чоловіками з руху за громадянські права, фальшиве звинувачення з натяком на те, що вона – ворог народу, а отже – заслуговує на смерть.

Через три місяці після скандалу з «КОРАЗПРО» в «Нью-Йорк Таймс» опублікували «Папери Пентагона», і Фергюсон працював над цією темою також, включно з сюжетом, що стояв за сюжетом про те, як Даніель Елсберг потайки виносив папери з будівлі і передавав їх репортерові «Таймс» Нілу Шігену – в такий спосіб колись одіозна «Нью-Йорк Таймс», либонь, каялася за ту брехню, яку публікувала в шістдесят восьмому, зважившись на ризик публікації засекречених документів, яскрава мить в історії американської журналістики, думку про яку поділяли Пітмен, Макманус і Фергюсон, – і раптом уся брехня американського уряду оголилася перед усім світом, та правда, про яку ніколи ні в якому виданні не повідомляли, таємні бомбардування Камбоджі й Лаоса, берегові нальоти на Північний В’єтнам, але попри це і перед цим – тисячі сторінок, на яких описувався поступовий процес, у котрому те, що, здавалося, мало сенс, розвалилося до цілковитого безглуздя.

Відтак цирк знову покинув місто, і Фергюсон упав в обійми Галлі Дойл, двадцятиоднорічної студентки з Маунт-Голіок, що влаштувалася на літо працювати в газету, першої жінки, котру він зустрів після переїзду на північ, якій, можливо, вистачило б сил зруйнувати нарешті чари Емі, особи доволі розумної та проникливої, вихованої в лоні римської католицької церкви, і, однак, розчарованої в її догмах, бо вона не вірила в те, що цнотливиці можуть стати матерями, а мертві – вибиратися зі своїх могил, проте жила із внутрішньою впевненістю в тому, що землю вспадкують лагідні, що чеснота – сама собі нагорода, і що не чинити з іншими так, як ти не хочеш, аби інші чинили з тобою, – розумніший спосіб провадити власне життя, ніж із муками намагатися виконувати заповіді «золотого правила», котре змушує людей перетворюватися на святих і не призводить ні до чого, крім докорів совісті й безмежного відчаю.

Тверезомисляча особа – можливо, навіть мудра. Дівчина мініатюрна, проте не дрібна, п’ять-чотири чи п’ять-п’ять на зріст, із худорлявим, жвавим тілом, бабусиними окулярами, начепленими на ніс, і пронизливо жовтим волоссям, така білявка, що створювалося враження, начебто це Рудоволоска, що цілком подорослішала, проте, як би не приваблювало Фергюсона її золоте волосся, таємниця полягала в обличчі Галлі, котре одночасно було й простим, почергово тьмяним та іскристим. Воно, це обличчя, змінювалося з кожним поворотом чи нахилом її голови: ось золотоволоса мишка, а ось безподобне дівчисько «Білої скелі», он невиразна й майже без ніяких рис, а он осяйна дівчина, від якої захоплює дух, непримітне ірландське личко, котре могло – за одну мить – перетворитися на приголомшливий образ, який тільки й можна було побачити по цю сторону кіноекрану. Як же йому розібратися в цій загадці? Ніяк, вирішив Фергюсон, взагалі ніяк, оскільки єдина відповідь – і надалі дивитися на неї, аби відчувати в собі дедалі приємнішу втрату рівноваги.

Вона виросла в Рочестері й повернулася до міста на літо продавати свій батьківський дім на Іст-авеню, який став зайвим після того, як на початку року її батьки, письменники-фантасти, перебралися до Сан-Франциско. Робота в «Таймс-Юніон» дісталася їй завдяки посередництву старого друга сім’ї і не слугувала ні для чого, крім убивства часу з більшою ефективністю, аніж у бездіяльності, та ще й до того була нагодою заробити трохи додаткової