Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Фергюсон вклав у ці статті все, що в ньому було, оскільки від них цілком залежало його майбутнє в газеті. Він писав і переписував, він проштудіював понад сотню книг і майже тисячу номерів журналів і газет і поспілкувався по телефону не лише з Анджело Данді, Роєм Ліхтенштейном та Лео Кастеллі, а й з десятками інших людей, згромадивши хор голосів на супровід текстів, написаних ним про старі-добрі-старі-лихі дні нещодавно зниклого минулого, вісім нарисів у дві тисячі п’ятсот слів кожен, котрі охоплювали політику, президентів і ґвалт громадської незгоди, разом із екскурсами в музику «Мрійних пісень» Джона Беррімана, бійню в сповільненій зйомці в кінці «Бонні й Клайда» та видовище півмільйона американських дітлахів, що танцюють у багні на вихідних десь на фермі в штаті Нью-Йорк, усього за двісті п’ятдесят миль південніше Рочестера. Загалом Макманус був задоволений результатами й відредагував Фергюсонову роботу лише поверхово, що стало для Фергюсона найприємнішою частиною завдання, проте керівник був задоволений ще й тим, що нариси спричинили десятки листів від читачів, головним чином схвальних відгуків на кшталт «Велике спасибі А. І. Фергюсонові за те, що провів нас стежками пам’яті», – однак було й відносно багато негативних, нападів на «рожеві погляди Фергюсона щодо нашої великої країни», котрі дещо дошкуляли йому, як він мусив сам собі зізнатися, хоча й очікував гіршого. Не сподівався він іншого – того, скільки ворожості він відчує з боку декотрих молодих репортерів у штаті газети, але ж тепер усе влаштовано, гадав він, кожен за себе в боротьбі за м’яча, і, як відзначала Ненсі щоразу, коли виходила його чергова стаття, їхнє незадоволення лише підтверджувало те, наскільки якісно він виконує свою роботу.

У тій серії планувалося десять нарисів, але Фергюсонові довелося зупинитися, саме тоді, коли він збирався взятися за дев’ятий (про довге волосся, міні-спідниці, перли кохання й чоботи з білої шкіри – новинки моди середини й кінця шістдесятих), коли з-за меж прилетів іще один удар молота. Останніми місяцями антивоєнний рух відносно принишк. Поступове виведення американських військ, так звана «в’єтнамізація» війни й нова система призовної лотереї – все це внесло свою лепту у затишшя, однак потому, останніми днями квітня 1970-го, Ніксон і Кісінджер зненацька розширили війну, вдершись до Камбоджі. Американська думка, як і раніше, поділилася навпіл, грубо кажучи, половина «за» й половина «проти», а це означало, що половина країни підтримувала дії влади, а от інша половина, ті, хто останні п’ять років брав участь в антивоєнних демонстраціях, вбачали в цьому стратегічному зазіханні кінець усяким сподіванням. Сотнями тисяч вони вийшли на вулиці, у студмістечках коледжів організували масові демонстрації, і от в одному з таких студмістечок в Огайо знервовані, погано навчені молоді національні гвардійці відкрили по студентах убивчий вогонь бойовими патронами, то була трисекундна стрілянина, в котрій убито було четверо, а поранено дев’ять осіб, а більшість американців так нажахалися від того, що сталося в Кентському університеті, що вони, не змовляючись, роззявили роти і видали такий колективний лемент, що він рознісся всією землею. Наступного дня, п’ятого травня, Макманус з самого ранку відрядив Фергюсона та його напарника-фотографа Тома Джанеллі до університету Буффало висвітлювати тамтешні демонстрації – і, отже, Фергюсон раптово припинив дослідження нещодавнього минулого і знову жив у Теперішньому.

У кінці лютого – на початку березня цей виш пережив кілька тижнів бурхливих конфліктів, проте найм’якший сплеск емоцій після Кента був значно не стриманішим, ніж усе, що Фергюсон спостерігав у Колумбії, зокрема на другий день по його прибутті, вітряний Буффало в розпал весни, на землі сніг, і з озера Ері дмуть крижані вітри. Ніяких будівель там не захоплювали, проте атмосфера була більш напруженою й потенційно більш небезпечною, бо на майже дві тисячі студентів і викладачів було кинуто поліціянтів у шоломах, зі зброєю, кийками та сльозоточивим газом. Тут шпурляли камінням, кидалися цеглинами, розбивали скло поліцейських машин та університетських корпусів, лупцювали по головах і тулубах, і Фергюсон знову опинився в епіцентрі, між двома ворожими натовпами, тільки цього разу було страшніше, адже студенти Буффало мали більше бажання битися, ніж студенти Колумбії, і декотрі так розійшлися й втратили самоконтроль, що Фергюсон відчував – вони готові й померти. Журналістом він був чи ні, але був так само беззахисним, як і вони, і так само, як двома роками раніше, його у все це втягнуло, і він дістав удари по голові й руці, і тепер його труїли сльозоточивим газом разом з усіма іншими, і коли він притис до палаючих очей мокрий носовичок і виблював на бруківку свій обід, Джанеллі вхопив його за руку і потягнув геть, у пошуках такого місця, де можна було б дихати повітрям, і кількома хвилинами пізніше, коли вони дісталися кута Головної вулиці та Мінесота-авеню одразу за студмістечком, Фергюсон відняв від обличчя мокрий носовичок, розплющив очі й побачив, як якийсь молодик шпурляє цеглину у вікно банку.

Через день-два три чверті американських коледжів та університетів оголосили страйк. У протестні дії влилося понад чотири мільйони студентів, і один по одному геть усі коледжі й університеті в Рочестері зачинилися аж до кінця навчального року.

День потому, як Фергюсон здав свій репортаж із Буффало, вони коротко поспілкувалися з Макманусом біля парадного входу до редакції «Таймс-Юніон». Не відриваючи поглядів від вуличного руху, поки палили свої сигарети, обидва неохоче визнали, що немає сенсу друкувати нові нариси про шістдесяті. Восьми цілком вистачає, а дев’ятий і десятий уже не потрібні.

Після того, як у перші дні студентського страйку Ненсі Спероне знайшла собі нового партнера, Фергюсон наступні півроку розтринькав на залицяння до двох різних жінок, що не варто було зусиль, і вони залишаться безіменними, оскільки їх не варто й називати. Фергюсонові не сиділося на місці – він відчував, що, можливо, по півтора роках Рочестера йому вже вистачає, досить йому цього міста малої ліги, і чи не варто йому пошукати щастя деінде, в іншій газеті, а то й узагалі облишити журналістику й спробувати заробляти на життя перекладами, бо, як би не подобався йому шал швидкісної творчості, боротися з французькою мовою п’ятнадцятого століття у Війона, в підсумку, давало задоволення незрівнянно більше, і, попри брак часу, він відполірував непогану першу версію «Малого заповіту» і наполовину написав чорновик «Великого заповіту», не те щоби можна було, звичайно, жити на переклади поезій, однак товста книга прози час від часу могла би підтримати йому штани, а якщо б він навіть ще на якийсь час затримався в Рочестері, хіба не мало б сенсу вибратися з убогої,