Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

радше жінки сіли рядком, а чоловіки, що були більш байдужі до «енергійного стилю», як ото казав Буало, обмінювалися зауваженнями з приводу гарячкового збудження Андреа, уважної зосередженості Данґляра, незворушності Ежені і тієї легковажної веселості, з якою баронеса ставилася до цієї важливої справи.

Угоду виголосили у цілковитому мовчанні. Та допіру читання добігло краю, як у вітальнях знову загомоніли на всі голоси, та ще й удвічі гучніш, як до того.

Ті величезні суми, ті мільйони, якими сяяло майбутнє молодого подружжя, та ще й улаштована в окремій кімнаті виставка посагу і самоцвітів нареченої, вразили уяву заздрісної юрми.

Для парубків врода панни Данґляр виросла удвічі, й тієї миті вона для них самісіньке сонце перевершувала.

Що ж до дівчат, то хоч вони, звісно, і заздрили мільйонам, та вважали, що їхня врода їх не потребує.

Андреа оточили друзі, які хором вітали його і казали похвальні речі, тож він і сам почав вірити у дійсність цього сну і геть знетямився.

Нотаріус урочисто взяв ручку, підняв її над головою і виголосив:

— Панове, беремося до підписання угоди.

Перший мав підписатися барон, потім уповноважений старого Кавальканті, потім баронеса, потім шлюбованці, як водиться називати молодят у тій бридкій мові, якою пишуть усі гербові папери.

Барон узяв ручку й підписав, за ним і вповноважений.

Баронеса підійшла до столу попід руку з пані де Вільфор.

— Друже мій, — сказала вона чоловікові, узявши ручку, — оце халепа! Несподіваний випадок, що стосується вбивства і пограбування, жертвою якого мало не став граф Монте-Кріс­то, позбавив нас присутності пана де Вільфора.

— О Господе! — сказав Данґляр таким тоном, наче мовив: «А ось мені все одно!»

— Боюся, — сказав, підійшовши до них граф Монте-Кріс­то, — чи не є я причиною цієї відсутності, хоч і несамохіть.

— Ви, пане графе? А як це? — підписуючись, запитала пані Данґляр. — Якщо так, то бережіться, я вам цього ніколи не прощу.

Андреа насторожився.

— Та я тут геть ні до чого, — сказав граф Монте-Кріс­то, — і я доведу вам це.

Усі наставили вуха: граф Монте-Кріс­то збирався говорити, а це траплялося рідко.

— Ви, либонь, пам’ятаєте, — сказав у цілковитому мовчанні граф Монте-Кріс­то, — що саме в моєму домі вмер той сердега, котрий заліз туди, щоб пограбувати мене, а як виходив із хати, то його, як припускають убив його спільник?

— Авжеж, — сказав Данґляр.

— Щоб надати йому допомогу, його роздягли, а одяг покинули в кутку, де його і знайшли слідчі. Вони взяли куртку і штани, але забули камізельку.

Андреа помітно зблід і почав посуватися ближче до дверей. Він бачив, що на обрії з’явилася хмара, боявся, що вона обіцяє бурю.

— І сьогодні цю кляту камізельку випадково знайшли, геть обляпану кров’ю і розпанахану напроти серця.

Панії зойкнули, а декотрі вже й зомліти приготувалися.

— От принесли мені її. Ніхто не міг здогадатися, звідки взялася ця шмата, аж мені спало на думку, що це, певне, камізелька убитого злодія. І раптом мій покойовий слуга, який обережно і з огидою порпався в тій моторошній реліквії, намацав у кишені папірець і дістав його відтіля. То виявився лист, заадресований… кому, на вашу думку? Вам, пане бароне.

— Мені? — вигукнув Данґляр.

— Так, уявіть собі, вам. Мені пощастило розгледіти ваше ім’я, що видніло крізь кров, якою замурзана була та камізелька, — відказав граф Монте-Кріс­то під здивовані вигуки.

— А як же це могло завадити панові де Вільфорові приїхати сюди? — запитала пані Данґляр, стурбовано глянувши на чоловіка.

— Бачте, люба пані, — відказав граф Монте-Кріс­то, — та камізелька і той лист є тим, що зветься речовий доказ, тож я і те, і те надіслав панові королівському прокуророві. Ви розумієте любий пане бароне, у кримінальних справах найліпше діяти згідно із законом, бо, може, тут ховається якийсь злочинний замір проти вас.

Андреа пильно глянув на графа Монте-Кріс­то і зник у другій вітальні.

— Ще й як може бути, — сказав Данґляр, — адже, здається, той убитий — колишній каторжник?

— Так, — відказав граф Монте-Кріс­то, — каторжник на ймення Кадрус.

Данґляр трохи зблід; Андреа вийшов із другої вітальні й опинився у передпокої.

— Але чому ж ви не підписуєте? — запитав граф Монте-Кріс­то. — Бачу, моя розповідь збурила всіх, і я покірно перепрошую за це у вас, баронесо, і в панни Данґляр.

Баронеса, що допіру підписала угоду, передала ручку нотаріусові.

— Князю Кавальканті, — сказав нотаріус, — князю Кавальканті, де це ви?

— Андреа, Андреа! — гукнули кілька молодиків, які вже так заприятелювали з родовитим італійцем, що прозивали його на ймення.

— Погукайте князя, скажіть йому, що його чекають для підпису! — звелів Данґляр комусь із лакеїв.

Та тієї ж таки миті юрма гостей із жахом ринула в парадну вітальню, наче в кімнаті з’явилося страшенне чудовисько, quoerens quern devoret.[70]

І справді, було від чого позадкувати, злякатися, заволати.

Поставивши коло дверей кожної вітальні по два жандарми, жандармський офіцер прямував до Данґляра за поліційним комісаром у шарфі.

Пані Данґляр зойкнула і зомліла.

Данґляр перелякався за себе (у декотрих людей сумління ніколи не буває цілком спокійне), і всі гості побачили його спотворене жахом обличчя.

— Що вам потрібно, мосьпане? — запитав граф Монте-Кріс­то, ступнувши до комісара.

— Панове, — запитав поліційний комісар, не відповідаючи графові Монте-Кріс­то, — кого з-поміж вас звати Андреа Кавальканті?

Єдиний подивований крик пролунав у вітальні.

Заходилися шукати, почали допитуватися.

— Та хто ж він такий, цей Андреа Кавальканті? — запитав Данґляр, остаточно розгубившись.

— Каторжник, що втік із Тулона.

— А який злочин він учинив?

— Його звинувачують у тому, — незворушно заявив комісар, — що він убив Кадруса, свого товариша на каторзі, коли той виходив із дому графа Монте-Кріс­то.

Граф Монте-Кріс­то швидко роззирнувся довкруги.

Андреа зник.

XX. Шлях до Бельгії

Відразу ж після сум’яття, що його викликала у Данґляровому домі поява жандармського офіцера, і викриття, яке настало по тому, простора кам’яниця спорожніла так хутко, наче поміж присутніми з’явилася чума чи холера. Гості кинулися всіма дверми і всіма сходами, поспішаючи піти чи радше чкурнути відтіля. То був один із тих випадків, коли люди й не намагалися втішати банальними словами, які за великих катастроф так болісно вислуховувати навіть із вуст найліпших друзів.

У всьому домі лишився тільки сам Данґляр, що давав у себе в кабінеті показання жандармському офіцерові, перелякана пані Данґляр, у себе в будуарі, й Ежені, яка з гордовитим і зневажливим виглядом подалася до своєї кімнати разом зі своєю нерозлучною подругою Луїзою Д’Армії.

Що ж до численних слуг, які тієї днини були ще численніші, ніж звичайно, адже з нагоди урочистого дня понаймали морозивників, кухарів і метрдотеля з «Кафе де Парі», то, звернувши на господарів усенький свій гнів за те, що вони вважали для себе образою, усі вони юрмилися в буфетній, у кухнях, у службових покоях і дуже мало переймалися своїми обов’язками, що їх виконання, втім, саме собою урвалося.

Поміж тим різним людом, збуреним найрозмаїтішими почуттями, тільки двоє заслуговують на нашу увагу — Ежені Данґляр і Луїза Д’Армії. Наречена, як ми ото казали, пішла