Читати книгу - "Один постріл , Ірина Кузьменко "

Я відійшла від дзеркала. Поглянула на ноутбук і побачила по скайпу вхідний виклик від любої сестри Вероніки.

— Привіт, люба! — закричала сестра. — Як моя принцеса Міра, готова до дорослого життя?

Я засміялась.

— Давно готова! Ти ж мене знаєш, я не пропаду в цьому дорослому житті!

— Звичайно, знаю, — промовила Ніка. — Ми з тобою однієї крові! А кров — не водиця!

— Вероніко, ти краще скажи, коли нарешті приїдеш? — я надулася, адже сестра обіцяла приїхати на вручення дипломів і не виконала обіцянку, мотивуючи тим, що в неї багато роботи. — Ти обіцяла мені...

— Моя люба принцесо, я розумію твої почуття, але в мене дійсно дуже багато роботи.

— Дякую, що знайшла для мене пару хвилин! — я була ще ображеною. Вона вже декілька років не приїздить у гості. Майже не спілкується з родиною, і цей факт мене дуже сильно хвилював.

— Вибач, дорогенька!

Навіть через екран ноутбуку помітила, як її очі стали вологими. От що я за сестра така? Можливо, у неї дійсно багато роботи? А я зі своєю образою накинулася на неї! Вказівним пальцем доторкнулася до екрану. Потім поставила долонь, і Вероніка зробила це також.

— Це ти вибач мені! Я просто... просто хотіла тебе побачити, хотіла, щоб ти приїхала, адже не лише я сумую, але й родина також!

— Моя принцесо Міро, ти вже така доросла в мене. Я дуже пишаюся тобою. Ти перевершила всі мої сподівання. Ти зробила так, як у свій час не змогла я… тому й стала розчаруванням родини, — вона опустила очі.

— Вероніко, ми тебе всі любимо! І вони також скучають за тобою!

Сестра перевела подих та відсторонилася від екрану. Варто було їй це зробити, як я помітила синяк на ключиці.

— Ніко, що з тобою трапилось? — нахмурилася. — Я тільки що побачила великий синяк на твоєму тілі! Вероніко...

Сестра засміялася, намагалася віджартуватися та швиденько перевела тему розмови. Вона взяла в руки ноутбук та пройшлася по кімнаті, показуючи нову квартиру.

— Ще в мене неймовірний краєвид на гавань Нюхавн! З новим днем я все більше закохуюся в це місто! Воно дійсно чудове. Місто щасливих людей. — Сестра вийшла на балкон та повернула ноутбук, щоб я змогла бачити дійсно красивий та дивовижний краєвид на парк. — У мене також для тебе буде сюрприз... скоро!

Сестра повернула екран до себе, і я побачила її усміхнене обличчя.

— Який ще сюрприз?

— О, Міро, тебе чекає приємна новина! Тобі сподобається! — Вероніка відвернулася на декілька хвилин. Навіть через екран ноутбука я почула незрозумілий шум, який долинав із квартири сестри.

— Ніко, що відбувається?

— Бувай, люба! До скорої зустрічі! — швидко промовила вона. — Настав час розлучитися з нав’язливим чоловіком.

Вероніка надіслала повітряний поцілунок та вимкнула камеру. Я сиділа в передчутті чогось хорошого. Тим паче вона сказала «до скорої зустрічі». Але разом із цим якийсь гіркий присмак після розмови залишився. Мене схвилював шум та слова Ніки «настав час розлучитися з нав’язливим чоловіком». Ох, не подобається мені це все. Закрила ноутбук та повернулася до свого заняття. Сьогодні увечері в нас вечірка випускників Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при Міністерстві закордонних справ (ДАУ при МЗС). Тому роботи в мене було багато, а годин, щоб зібратися, — все менше й менше. І наступного дня я отримала довгоочікувану відповідь із Візового центру, яку чекала близько місяця. Якби я тільки знала, який мене чекає сюрприз, так би не раділа…

— Бабусю, я поїду до Вероніки! — від радості закричала. — Буду збирати речі.

Швиденько замовила квиток на завтрашній ранок, причому забронювала останнє місце та від радості почала бігати по кімнаті, як ошелешена. Нарешті ми можемо нормально відпочити вдвох. І мені не прийдеться повертатися в Україну через декілька днів, тому що навчання, практика забирали всі сили, і на нормальний відпочинок ніколи не було часу. І я також ще навчалася на кафедрі військового перекладу та спеціальної мовної підготовки КНУ імені Тараса Шевченка.

Крім навчання займалася хореографією, але прийшлося покинути танці, тому що довелося обрати: танцювальний зал чи стрілецький клуб «LEX». Я обрала. У стрілецькому клубі мене навчили основам прикладної стрільби, правилам і культурі безпечного поводження зі зброєю. Це було цікаво, мені подобалося відчуття безпеки, саме так, я відчувала себе в безпеці, коли тримала зброю в руках. Мені потрібно було близько року, щоб набути навички швидкісної стрільби, перезаряджання зброї, та, можливо, я була не найкращою ученицею, але навчилася переміщенню, навчилася швидко оцінювати обставини й приймати рішення.

Друзі не розуміли моє захоплення, родина також спочатку проти була, але всім прийшлося змиритися. Єдиною людиною, хто мене тоді підтримала, була сестра. Вона завжди говорила, що людина повинна розвиватися у всіх творчих напрямках, яких тільки забажає, тим більше, якщо в неї є фінансові можливості, сили та бажання. Як згадаю, скільки сил та нервів було витрачено, то інколи дивуюся не лише своїм силам, а витримці наставників. Разом із цим я отримувала масу задоволення, впевненості в собі, але й самотність, тому що моє нове хобі не сподобалося на той час моєму хлопцеві Івану. Йому, звичайно, краще було, коли я дупою перед ним трясла, тобто танцювала, а тут приходить нова Міра, більш впевнена в собі та вже не така наївна. Тому поплакала й відпустила.