Читати книгу - "Від півночі на південь, Даніїл Овечко"

Вуличний холод одразу, немов голодний звір накинувся на дівчину та поглинув її повністю, це змусило закуталася у свій вуличний одяг ще сильніше, та нерешті ступити на вже утрамбований сніг. Рись пішла за господаркою, так, вони покинули будинок, але треба було ще пробратися на корабель.

Вічі напівбігом піднялася на причал, там злегка хитаючись і тихо скріпивши на хвилях, прив'язаний кількома канатами стояв синьо-червоний бриг. "Розсікач хвиль" говорив напис на його кормі.

З його лівої палуби була висунута широка дошка, мабуть, саме для завантаження на посудину.

Дівчина одразу забігла на борт, де її одразу зустрів не дружелюбно налаштований охоронець, який одразу ж направив свій спис на незнайомку. По його відлежаній щоці можна було здогадатися, що він тільки недавно спав.

— Ем, привіт? Я хочу поговорити з дядьком Бобом. — Дівчина дружелюбно помахала рукою.

— Ага, ти явно одна з цих дрібних злодюжок. Ходите тут, роздивляєтеся все. А потім хтось тут не дорахується пари інструментів, чи навіть цілого ящика фруктів. Е ні. Такі спроби зі мною не пройдуть. Вали звідси, доки на корм рибам не пустив! — морський вовк із всього кількома зубами, криво дивився на ферарію, і боязко поглядав на рись, що стояла позаду дівчини. — І живність свою забери із собою!

— Будь ласка, тільки не кричіть, розбудите тут ще...

— Гей, чого лаєшся? — З капітанської каюти вийшов Боб, який позіхає спросоння.

— Та тут це. Злодюжки, капітане.

— Чого? — Чоловік деякий час дивився на пару. — Це ж Вічі, пропусти її сюди, а тваринка нехай на палубі зачекає, вона домашня, але не раджу лізти до неї. — невдоволено вигукнув господар корабля і жестом запросив дівчину до себе.

Ферарія пройшла повз стражника і попрямувала до каюти, а Ріша, злобно вдаривши хвостом людину, пішла за господинею, але дійшовши до дверей вона сіла збоку і згорнулася, поклавши голову собі на лапки, примруживши очі.

— Вічі, дівчинко моя, сідай. Не чекав я на тебе так рано! — Зачекавши, доки знайома зайде всередину, Боб зачинив двері на ключ і запросив сісти до столу. Усередині каюти було невелике ліжко, багато місця було забито книжковими шафами, у кутках скупчилися купи паперу, а на столі лежала брудна тарілка.

Стілець був дерев'яний з м'якою оббивкою, високою спинкою та підлокітниками, у яки Боб одразу плюхнувся всім тілом.

— Дякую за гостинність. Я вирішила піти. Це точно. Ви ж допоможете мені? — дівчина підійшла до заднього вікна і доторкнулася до нього долонею, щоб ще раз подивитись на місце де народилась і виросла.

— Так звичайно. Ти ж для мене, як онучка. Я допоможу тобі, чим зможу. Розкажу про місто, допоможу з грошима... Але як приїдемо, я вже не зможу допомогти, ти будеш надана сама собі. Ти ж перший раз у місті? Напевно буде дуже незвично, впевнена, що впораєшся?

— Так. Я повинна. — твердо відповіла Вічі

— Ти якраз не винна. Але твій батько винен багато грошей. Вибач, якщо лізу не в свою справу, але я так розумію, ти втекла?

— Так.

— Записку залишила?

— Звісно.

— Добре, до відбуття почекаєш тут, якщо схочеш їсти – звертайся. І приготуйся, нам йти три дні? — одягнувши своє пальто і шапку з мідним жетоном, він уже приготувався виходити.

— Йти? — незрозуміло перепитала вона.

— Так, кораблі ходять, а плавають колоди. О, привіт Рішо... — говорячи через спину, пояснив капітан і вийшов на головну палубу.

— Три дні... — тихо промовила для себе дівчина.

Але тут, краєм ока, вона помітила свого стурбованого батька. Він вибіг з дому, стискаючи в руках мапу та кликав свою дочку. Потім він попрямував до корабля, але на борт його не пустив дядько Боб. Він якимось дивом запевнив Рука, що дівчини нема на борту. Батько упав перед ним на коліна і зі сльозами на очах хватався за кожного перехожого, питаючи його про доньку.

Вічі так хотіла вибігти надвір, крикнути "Тато, я тут" але не могла. Вона не могла дозволити собі здатися на очі рідним без результату, коли вона вже прирекла їх на страждання та гіркоту. Тепер вона вирішила, що дороги назад немає. Рись, що прошмигнула в каюту, втішно поставила свою голову під руки господині, щоб та могла заспокоїтися. Це допомогло. На мить, але Вічі відволіклась, попестила Рішу, і усмішка сама налізла їй на обличчя.

— Ну ось, ми ще не відплили, а без тебе я вже не обійшлася. Дякую. — уткнувшись обличчям їй у чоло, дівчина поцілувала свого вихованця.

Через деякий час сталася нова невідворотна подія.

— Відходимо, піднімайте якір! Ви, на щогли! Наступна зупинка Альфоціан! Давайте, морські щури, покажіть мені, чого ви вартуєте у відкритому морі! — лунал командирський голос Боба, було чути, як він трохи хрипить, але тримався він упевнено.

Кораблем промайнув металевий удар, і нарешті він почав рух. З кожною секундою він сильніше розгойдувався, а постійний скрип дощок і хрускіт щог тепер будуть постійними супутниками в цій подорожі.

Під час відплиття, село вже повністю прокинулося. Розпалилися печі, рибалки вже давно відпливли на своє полювання, а скаути пішли на своє. Здавалося, ніхто не помітив зникнення дівчини. Тільки батько і мати весь час стояли на причалі і махали рукою кораблю.

— До побачення! Вибачте за хвилювання! Я повернуся! — кричала їм у скло Вічі, доки їхні постаті не розбилися з навколишніми землями.

— Дивися, з цього ракурсу, береги зовсім інші, га? Здаються такими маленькими. — раптом до неї ззаду підкрався капітан судна.

— Дякую вам, дядьку Бобе. За те, що взяли мене та не здали батькові...

— Дурниці, я ж вірю в тебе, вір у себе та в батьків. Робиш добру справу. Вже можеш погуляти кораблем. Тільки не мішайся матросам, і тримай Рішу під контролем. Не хочеться потім платити за травми. — попередив її темношкірий.

— Так, ще раз дякую.

Деякий час Вічі досліджувала кімнату, потім взялася за книжки, багато чого вона не розуміла, але картинки лісів, гір та величезних кам'яних міст підривали її уяву. З кожною сторінкою дівчині не терпілося швидше потрапити до Імперіуму Гнісс. Поки що вона боялася виходити назовні, їй було страшно, що подумають матроси, а раптом її здує за борт? Тепер Вічі більше хотілося дізнатися, що таїть у собі земля півдня. Історії Боба про рівноправність між усіма расами, щасливе життя, навчити грамоті, арифметиці та знаннями світу, можуть усіх бажаючих, справедливість законів у країні лише сильніше розпалили її бажання швидше увійти до порту Альфіціана, міста Імперіума. Воно займає майже цілий півострів, та є розкішним притулком багатьох дворян.